Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

вже цікаво! — турок Фадул почерпнув у халупах пеонів, на верандах полковників, від перехожих під час своїх нескінченних мандрів цілі тижні й місяці. Каравани, які з маєтків доставляли на станцію в Такарас вантаж какао, все частіше ламали маршрут і завертали у Велику Пастку на ночівлю. З деякого часу рух на цьому путівцеві став жвавіший, ніж на битій дорозі.

Про переваги зупинки у Великій Пастці якось поділився знайомий погонич Лазаро, кривий на одне око: там зручно поїти худобину, без ризику, що вона зламає ноги на підході до водопою, зручно пасти її на чудових луках без догляду — не розбіжиться. Одна невигода: в такому райському куточку немає бодай якоїсь корчми, щоб ковтнути кашаси, придбати плитку жувального тютюну, круглий пиріжок, рападуру, сіль і цукор. Аби у Велику Пастку якогось ділка, він загрібав би гроші лопатою.

Фадул мотав усе те на вус, працюючи й далі. Та ось, вертаючись до Ітабуни, щоб убити двох зайців: поповнити запаси й побачити Зезінью Пальму — свою любаску, свою згубу, — він навмисне подався через ті місця, приставши до в’ючного обозу. Який же був його подив, коли він побачив, що Велику Пастку вже обживають. Крім дерев’яного барака, складу для сухого какао, тут уже стояло кілька валькованих халуп, будувалися й інші. Своїм ремеслом промишляли повії, і клієнтів вистачало: наймити з поблизьких плантацій, лісоруби й пеони, проїжджі жагунсо, гуртоправи, що зупинялися тут на ночівлю. Звуки гармонії, хорові співи, світло гасничок, гарцювання пар у хижках. Уранці, після відходу табунів, життя завмирало, а надвечір оживало знову.

Потрапивши сюди вперше, Фадул розважив, що його привела рука Божа. Блукальця Господь направив, скерував його кроки сюди. Виходить, не для того, щоб дати перепочинок, як гадав він тоді. Господь привів його, щоб показати, де здійснити його присуд. І більше він не вагався.

Капітан Натаріо да Фонсека оглядає свої володіння

1

Вони домовилися на словах, та й годі. Письмова угода між ними обома, окрім того що була б зайва, означала б зухвалу недовіру й неповагу. За домовленістю Натаріо здобув титул управителя фазенди Аталая — наглядач для капітана національної гвардії не посада — з правом щомісяця проводити кілька днів у своєму маєтку, який він почав закладати на ґрунтах, як винагороду за корисні послуги, послуги просто безцінні. Добрий, хоч прикладай до рани, полковник Боавентура закінчив так:

— Тепер, Натаріо, я не господар, а ти не служник, ми одного тіста книші.

— Поки житимете, хай там що, а я ваш.

— Ціную твою відданість і відплачу тією ж монетою.

Натаріо так само поважно провадив далі.

— А що б я ще хотів вас просити, якщо дозволите, полковнику…

Ще щось просити? Полковник здивовано витріщився на метиса.

— Кажи, слухаю.

— Зілда знов непорожня. Хотів би, щоб ви й дона Ернестина були хрещеними.

— Оце-то попросив! — Боавентура простяг руку. — Тримай, куме. Та й хрестини ж улаштуємо! Це вже п’яте, еге ж?

— П’яте, сеньйоре. Маю вже двох хлоп’яків і двох вертихвісток.

— А самосійні, Натаріо?

— Та їх же — легіон, полковнику. І всі на моє лице, хоча я і не мальований красень.

За тих кілька днів, що їх капітан проводив на своїх землях, він устигав заплатити півдюжині пеонів, вникнути в справи, намилуватися квітучими плантаціями. Проте якось корчування останньої ділянки затримало його на три тижні. Пусти він це на самоплив, ще б довго не приступали до випалювання. А він уже доглянув, щоб люди не розгинали спини.

Маєточок невеликий, на думку експертів, міг давати півтисячі арроб[23] какао на рік, якщо брати ранній збір і основний врожай, це від сили. Проте капітан міркував інакше і називав його фазендою: фазенда Винозоре. Це саме Винозоре, запевняв хазяїн, за пару років після першого цвітіння дасть двічі по тих п’ятсот арроб, які називали скептики. Земля тут родюча, та й плантатор з нього неабиякий, скільки років керував і ще керує чужим маєтком, знає всі тонкощі вирощування какао, фазенда не могла не дати тисячу арроб. Натаріо ладен був битися навзаклад з кожним, хто в цьому сумнівався. І це не рахуючи майбутніх плантацій, землі під які ще розчищалися.

Справжня втіха — спостерігати, як у вогкому затінку дерев виганяються какаові саджанці. Відзначаючи, як дбайливо, на рівній відстані тягнуться лунки, майже без каміння, малі капітанові очиці масно блищали. Що не кажи, а вирощувати какао — бізнес, яких мало, окупається сторицею. Садити какао все одно, що сіяти золоті крупинки, а потім збирати цілі зливки. Аксіому доведено, усмішка кривить губи, збирає зморшки біля очиць власника Винозорого. Тепер тільки запасись терпінням.

Це ж треба, щоб полковник Боавентура Андраде, зумисне чи випадково, відписав колишньому капанзі ґрунти біля самої Великої Пастки. Необачні базіки на всі лади обсмоктували назву маєтку, мовляв, вона спала Натаріо на думку тоді, коли він тієї далекої горобиної ночі чатував з парабелумом напоготові на пагорбі над річковою долиною. Язики в людей довгі й гострі, уява буйна. Страхополохи, а таких більшість, застерігали марно: всі ці плітки й наклепи не варті виїденого яйця, зате добалакаєшся, що в тебе пальнуть з-за стовбура. Навіщо ворушити минуле, капанги вже давно немає, натомість є капітан і фазендейро.

Велика Пастка на півдорозі між фазендами Аталая і Винозоре, відстань від одної до другої півтори, од сили дві легуа; на доброму мулі один мах. У цих чиновникових рейдах капітан завжди їздив навпростець. Отже, сам був свідок, а то й учасник перемін.

Бувши у курсі задумів і полковника Робустіано де Араужо, Натаріо порадив йому збудувати у Великій Пастці склад. Полковник вирощував какао й розводив худобу в Санта-Маріані; ця безкрая фазенда біля витоків річки Кобрас, на краю каатинги[24], задалеко від станції. Тож годилося б на маршруті поставити пакгауз, щоб складати сухе какао й передавати його скупникам, а ті вже самі займуться перевозкою в Ільєус. Місце фазендейро сподобалося, він послухався мудрої ради і не прорахувався, надумав навіть збудувати обору, щоб там перепочивала худоба, коли її гнали на ільєуські та ітабунські різниці. Полковник віддячився тим, що подарував капітанові теличку.

Капітан бачив, як будівельники полковника Робустіано замішували глину, різали рейки, зводили перші халупи; при ньому приїхала й перша повія Жасинта, відоміша під прізвиськом Збуй-Вік. Застара, вона вже не могла обслуговувати клієнтів, кочуючи з плантації на плантацію; а тут собі трудися на місці, бо у Великій Пастці погоничів не бракувало.

Натаріо поділився з полковником Робустіано давньою мрією: збудуватися на пагорбі над долиною і жити там. Нехай