Дарунок Корній - Щоденник Мавки

гніздечко. То був один із його співмешканців. Олексій любив спостерігати, як поважний ткач-павук, наче господар, обживається у своїй оселі. У погідну теплу днину він завжди на місці, тільки-но настає переміна – ховається. І Олексій твердо знав – чекай негоди… Добре розумів, що то не один і той самий павук. Бо вік павучий надто короткий, але спадковість у цих створінь – річ уперта, і вони ніколи не дивували його чимсь незвичайним.

– Серденько, ти що тут робиш?

– Він, він… Він схопив метелика. Того самого листоношу, тобто поштаря, що приносить щастя.

Олексій придивився уважніше. У тенетах павучої пастки бив крильцями білосніжний метелик. Коли вона розплутала з тенет метелика, той не ворушився. Мавка спізнилася. Як вона плакала! Казала, що це загинуло чиєсь щастя, яке метелик-поштар не доніс.

Вона щодня чудувала його. Якось він ошелешено побачив її верхи на козацькому коні. Вона мчала, весело сміючись, її чорне волосся нагадувало тієї миті гриву Степа. Та інше було дивним. Норовливий Степ чемно слухався її. Навіть не намагався скинути з себе чи бодай налякати.

– Зрадник, – бовкнув не сердито сам до себе Олексій і додав, посміхнувшись: – Закоханий зрадник.

«А ти хотів, щоб було інакше?» – питав уже пізніше сам себе. Вона – твоя жінка, і все, що любить тебе, любить та приймає її.

І Степ, і батько Дніпро, і чайки, і метелики любили її. Вони були наче створені з одного матеріалу. Як не дивно, та він довше знаходив спільну мову – і з рікою, і з птахами, і з конем, і з небом. Вони приймали її як свою рідню, частинку природи. Бо вона таки своя, вона – Мавка.

Мавка та Мамай – казка з яким кінцем?

Мамай та Мавка.

– Люблю!

– Ти – моє небо.

– Люблю.

– Ти – мій світ…

– Люблю!

– Ти – моя доля!

Вони стоять уранці на кручі. Її голова притулена до його грудей, вона пригорнулася до чоловіка і дивиться, як ранкове сонце пестить воду, світ. Вона починає щасливо посміхатися, і Олексію стає радісно на серці, тому що серце його Мавки зачинає відтавати і сум в очах все частіше змінюється сміхом.

10. Роса

Магдалена стояла і дивилася, як на очах Мамая, Мамая з картини, яку вона повісила в себе над ліжком у львівській квартирі, щоранку з’являється роса. Сльози? Та хіба картини плачуть? Це ж не ікона. А хіба той, хто тебе береже, не може стати іконою?

Стрепенулася, скинула з себе сумніви. Вона все чинить правильно… Та чи правильно завжди означає добре?

Два тижні в Мамаєвому раю пробігли, мов один день. Ловила себе на думці: чи не сон то був? Він – чоловік справжній, наче зі старих легенд, з лицарського минулого, справжній чоловік у сучасному пластиковому світі. Він – лицар, а вона? Вона, на жаль, не дама його серця. Вона жінка, як Олексій каже, з купою бджіл у голові, проблемами, доньками, які ще досі залежать від неї.

Мамай на картині сидить під зеленим дубом. Так багато смарагдового – земля, повітря і навіть небо зеленкувате. Її Мамай. Її янгол з крилами.

Згадувала…

На дванадцятий день свого перебування в Мамая таки увімкнула мобільний. А там… Ціла купа дзвінків від дітей, яким вона потрібна, з роботи, дзвінки від друзів, від Ольки і Машки та від, дідько б його ухопив, від Тарасового колеги по бізнесу Карена Вітольдовича, й жодного від Тараса, лишень есемески…

Настав час повертатися.

– Мамаю, я повертаюся додому, я мушу, – дивилася на багаття і казала печальні слова.

– Ти вже вдома, Мавко. Хіба ти цього не зрозуміла, серденько? – він здивовано дивився на неї. Про що це вона?

– Мамаю, у Львові в мене донечки, старенька мама, і їм я теж потрібна. А ще друзі, робота, обов’язки, розумієш?

Вона прагне доступно розтовкмачити. Каже, що донечкам ще й досі потрібна мама, і нормальна освіта, і нормальні умови життя, у неї робота, друзі, а тут… навіть туалету нормального чи гарячої води, та й кухні, зрештою, нема. Так, влітку можна якось без цієї побутової блажі обходитися, а прийде зима – холод, морози, замети? А коли захворієш? Так-так, звісно, природа – хороший лікар, однак бувають різні трафунки. Що тоді? До міста далеко, а бездоріжжям, особливо восени чи взимку, то як з кінця світу в інший кінець добиратися.

Він мовчки слухає. Тоді підводиться і зникає кудись на пару хвилин. Повертається з двома склянками та пляшкою вина. Мовчки розливає, тицяє їй у руки:

– Розказуй. Може, зрозумію…

Це вперше він пропонує і їй, і собі спиртне. Домашнє вино. Вона робить на автоматі пару ковтків і хмеліє…

Розмовляють…

Проговорили цілу ніч. Про що? Вона про своє, а він? Він просто відповідав мовчанкою. І тому, напевне, замість ставати ближче, постаратися зрозуміти її, прийняти – віддалявся, віддалявся. Наче край неба, який хочеш ухопити руками, а той не дається…

А потім вона його просила, ні, не просила, благала, їхати з нею у Львів. А він вперто мовчав, замикаючись у собі. Злякався її пориву? Бажання стати з ним одним? Вжахнувся, що то втрата його свободи? Переконувала, що ні. Хай не сміє так навіть думати. Що вона ніколи не зазіхатиме на його волю, бо сама добре пам’ятає, як воно, бути підневільною. Та…

Не переконала!

Вони в ту ніч кохалися, наче востаннє. Вона відчула це, бо надто довгими і надто терпкими були поцілунки, надто ніжними його руки, вуста, його тіло розчинялося у ній і разом з тим була якась в усьому цьому незрозуміла туга, наче в місяця за зорею, що впала. Туга в ласкавому вигині шиї, у ямці на щоці, у маленькій родимці за вушком. Туга і прощання. Без слів, навіть звичної музики зітхань, коли в акті кохання доводиться ставити трикрапку… Зараз ставилася крапка. І ця крапка була сумна, дуже сумна.

А вранці вони поснідають і він мовчки проведе її.

Олексій запряг Степа і відвіз її за десяток кілометрів на станцію. У неї болить голова, бо забагато випила, а він так їй нічого і не сказав. А вона? Вона знову просила, благала їхати з нею. Спробувати пожити там, на великій землі… Може, і… Затнулася на півслові, бо зрозуміла: безглуздо таке пропонувати вітру. Те саме, що сказати: слухай, а давай я тебе посаджу в клітку, мо’, виживеш? Вітер у клітці – це… Штиль… Хай сказиться такий вітер…

І вже коли вона сиділа в автобусі, він притулився обличчям