Світлана Талан - Оголений нерв

незалежності чесними та прозорими, коли не буде вже звичних «каруселей», голосування за гречку чи під тиском керівництва підприємств. Хотіла віддати свій голос, щоб і надалі сміливо дивитися в очі своїм дітям, потім — онукам, бо кожен голос — мов крапля в морі, але й море складається з окремих крапельок. Не судилося. На душі було тяжко, ніби країна її забула, викреслила зі свого списку разом із тими сепаратистами, які нещодавно кликали на поміч сусідню державу. Свекруха, яка також завжди ходила на виборчі дільниці, щоб неодмінно підтримати «комуністів, які за народ», цього разу не дуже переймалася тим, що не зможе взяти участь у голосуванні.

— Усе, — сказала вона, — я свій вибір зробила, скоро будемо жити в Росії.

— На українській землі, але в Росії? — не стрималася Настя.

— Яка різниця, чия земля? Головне, що будуть російські пенсії.

— Не можна перейти жити в іншу країну, не виходячи з дому, — зауважила Настя.

— Живи де хочеш, а я буду жити в Росії, — сказала як відрізала.

— Можна вже зараз спакувати валізи і їхати в Росію, де великі пенсії, — спокійно промовила невістка. — Навіщо довго чекати?

— Насте, ми з тобою прожили поруч не один рік, але останнім часом ти поводишся нечемно, — зауважила жінка. — Я розумію, що пропала сестра, потім кудись поділася мати, нема роботи, але це не дає тобі права зі мною так розмовляти. Не забувай, що це моє житло і я в ньому господиня, а не ти.

— А я хто? Ніхто. Втім, ваше нагадування про моє місце в цьому домі не заважає мені жити в Україні, тож моя кімната — це Україна, а сусідня, ваша, нехай буде Росією. Прийде додому Геник, то спитайте, як називається його кімната-країна, — Настя швидко пішла, залишивши свекруху стояти з роззявленим ротом.

Добре, що саме в таку слушну мить зателефонувала Людмила. Настя емоційно розповіла про сутичку зі свекрухою.

— Хочеш випустити пару? — спитала Людмила, — Берися за роботу. Напиши нам щось. Ти навіть не уявляєш, як наші читачі почали змітати з прилавків газети, відколи ти взялася робити дописи! Ми ж тут нічого не знаємо, а твої роздуми наповнені щирими почуттями, без фальші, іноді зіткані з самих нервів. І все так переконливо і правдиво! Ти навіть не уявляєш цінності своїх записів! Зараз багато хто винуватить Донбас у тому, що сталося. Так, вони мають рацію, але не потрібно забувати, що є на Донбасі справжні патріоти, нехай вони в меншості, але ж є! Тому не слід на всіх мешканців сходу країни дивитися як на ворогів — це хибний шлях. Потрібно почути думку проукраїнської частини населення Донбасу, і ти — яскравий приклад.

— Добре, я напишу, — відповіла Настя, вислухавши довгу тираду подруги. — Але про що? Не писатиму ж про сварку з домашніми? Про те, що Іванна живе казна-де і я нічого не можу вдіяти, а моєму чоловікові начхати на все, що коїться навколо, бо головні цінності в його житті — робота й зарплата.

— Напиши про свої відчуття в день, коли ти не змогла віддати свій голос на виборах.

— Можна, — погодилася Настя, — боюся лише, що окрім емоцій нічого цікавого в повідомленні не буде.

— Нехай так, але то будуть живі почуття, — сказала Людмила.

Після розмови Настя почала писати. Хоче Людмила почути про її відчуття? Будь ласка! «Уперше за двадцять три роки незалежності моєї країни я не йду голосувати, — почала Настя. Одразу, з перших рядків, ніби прорвало те, що боліло всередині, і вона почала швидко набирати текст, піддавшись емоціям. Почуття швидко виплескувалися назовні, перетворюючись на довгий емоційний текст. — Сумно. Прикро. Образливо. І не тому, що мій голос мав зіграти вирішальну роль на виборах президента, а тому, що саме при голосуванні людина відчуває свою дотичність до долі країни. Можливо, хтось заперечить і скаже, що мій голос відіграє незначну роль у виборі, але саме день виборів нагадує ще раз, що я — українка, одна з багатьох мільйонів; що я живу на своїй землі і зичу кращої долі неньці Україні. Зараз відчуваю приниження й обурення водночас. На мою землю прийшли чужинці і наказали сидіти вдома. Відчуття таке, ніби у створений тобою сімейний затишок увірвався непроханий гість. Саме тоді, коли родина зібралася на сімейне свято і всілася за сервірований стіл, схопив чужинець ласий шматок торту брудними руками, розвалився на стільці і на білу скатертину столу задер ноги в чоботях. Непроханий гість поклав біля себе на стілець зброю і заявив: «Тепер я буду їсти, а ви будете робити те, що я накажу!» І родина вимушена мовчати, безсила щось змінити, бо не можна навіть рота відкрити: поруч діти, навпроти — людина із зброєю. Тепер чужинець почувається господарем і встановлює нові, свої правила: ти хочеш спати — іди погуляй; схотів поїсти — повинен тихо лежати в ліжку, а вклали спати — до туалету зась! Порівняння примітивне, грубе, але справедливе. Я була і хочу залишатися у своїй оселі господинею. Хочу сідати до столу тоді, коли заманеться поїсти, і спати, коли забажається. Стіни мого житла — моя маленька батьківщина, вулиці міста, проспект Гвардійський, маленька річка Борова — трохи ширша батьківщина, а все це разом узяте — частина України, моєї Батьківщини, а я — її дитина. Чому мою неньку Батьківщину топчуть чоботи найманців?! Чому її тіло рвуть на шматки і з ран ллється кров молодих воїнів-захисників? Кров ще однієї дитини моєї країни, мого сина, взимку пролилася за її свободу, за мою маленьку свободу в моїй оселі, за моє місто, але не за те, щоб по свіжій, ще гарячій крові Небесної Сотні і тисячі дітей України, які вижили у кривавому протистоянні зі злом, ходили брудні чоботи христопродавців, найманців і зрадників. Виявилося, що серед добрих сусідів і знайомих багато Іуд. Зараз розмірковую, як могло так статися, що я не змогла до цього часу розгледіти, де друг, а де ворог? Чому не роздивилася будяка серед квітів? Чи то я була така неуважна, чи він так уміло замаскувався, приховуючи свою сутність? І треба ж! Пив у спеку прохолодну воду із джерел країни і не захлинувся! Їв запашний хліб, зрощений на полях Батьківщини, потім її зрадив, і не став той кусень хліба йому поперек горла!

У часи особливої напруги