Пол Стюарт - Бурелов

— Погляньте-но! — насилу видушив він із себе, тицяючи на чільну частину приміщення.

Уся Ратушна зала вчинила достоту так само, як він, після чого залягла тиша і кожен прикипів очима до гінкої зловорожої постаті, яка гордовито перетяла сцену і зійшла сходинками на місце за різьбленою катедрою.

Він стояв за нею, згорблений і незграбний, уп’явшись руками в її дерев’яні краї. Круг нього розташувалася особиста охорона — дванадцятеро бардадимів-плескатоголовців — ноги окаряч, руки схрещені на грудях. Вілнікс підсмикав рукави, поправив ярмулку і, дивлячись із-під навислого над очима лоба, сповільна обвів поглядом принишклу академію. Його губи скривила зневажлива посмішка.

— Як це розуміти? — запитав він тихим, але погрозливим голосом. — Мені вже й на хвильку не можна відвернутися?

Юрба неспокійно переступала з ноги на ногу.

Вілнікс глумливо посміхнувся і подався вперед, тяжко нависаючи над катедрою. Відтак, зігнутий у дугу, сяючи своєю ярмулкою, звинувальним жестом показав на Професора Темрявознавства.

— І ви слухаєте брехні цього фальшивого пророка? — заревів він. — Цього дохлого старого цимбала, який одного разу вже поставив Санктафракс на межу загибелі, а тепер, бачиться, завзявся остаточно його доконати?

Живчик тріпнув головою. Ні, ні, все якраз навпаки. А втім, він міг не турбуватися: з кожним Вілніксовим словом натовп ставав дедалі свавільніший.

— Він злигався з відступниками — небесними піратами, — процідив Вілнікс крізь зуби.

Буркіт у Ратушній залі погучнішав, переходячи у ремство: у повітрі запахло грозою.

Вілнікс звернув погляд до натовпу: його очі сяяли тріумфом.

— Він, а також ті, кого він оступачив, змусивши в себе повірити, — зрадники, полигачі, махлярі. Варто! — заверещав він. — Схопіть його — схопіть їх обидвох. Ці бридкі блощиці мають бути розчавлені…

Двоє плескатоголовців сягнистою ходою почимчикували до них.

— Кому й вивести когось на чисту воду, як не свідку! — гукнув іззаду чийсь різкий голос. У відповідь на нього залою, мов жмури по воді, перебіг нервовий смішок.

Вілнікс крутнувся на підборах і люто вп’явся очима в сутінки зали. Його серце закалатало.

— Хто це сказав? — запитав він. — Ну! Я чекаю: хто?

Служник, одягнений у все біле, виступив наперед.

— Мінуліс! — вичавив із себе Вілнікс. — Ти?!

— Професор Темрявознавства каже правду, — виклично крикнув Мінуліс. Попід стінами прокотився буркіт і обійшов усю Ратушну залу. — На відміну від тебе!

— Та як ти смієш! — заверещав Вілнікс. — Варто, хапайте і цього теж!

Зі сцени сплигнули ще двоє плескатоголовців і почали пробиратися крізь скупчення тіл до Мінуліса. Але далеко так і не протислися. Усупереч своїм звичаям, викладацька братія діяла одностайно: змикала руки, турляла назад, даючи Мінулісові змогу висловитися до кінця.

— Ненароком я підслухав багато твоїх таємних розмов. І став свідком злочинних оборудок зі спілчанами… Твого хабарництва… Твого запроданства… Насправді зрадник ти! — сміливо вигукнув він. — За одним я тільки шкодую: коли я голив твою падлючу макітру, мені забракло мужності перерізати твою кістляву горлянку.

Блідий від лютощів й тіпаючись усім тілом, Вілнікс заволав, щоб той стулив писок.

— І ви дасте отак ганьбити добре ім’я вашого Найвищого Академіка? — звернувся він до юрми.

— Ви не є наш Найвищий Академік, — озвався чийсь голос. То був Професор Вітроловства.

— Тепер уже ні, — додав Професор Хмароглядства.

У Вілнікса одвисла щелепа. Як міг він, хто пишався своїм умінням завжди лишатися паном становища, виявити отаку сліпоту в оцінці настрою юрби?!

— Варто, варто!.. — заволав він. Двоє плескатоголовців ступили крок уперед і враз зупинилися. Ратушне збіговисько кпило, тюкало і свистіло. — Ну, чого рота роззявили? — зарепетував Вілнікс. Але плескатоголовці геть очамріли. Навіть гірше: тепер, коли викладацька братія позбулася природної стриманості, вона не шкодувала солоних слів і отруйних стріл. Його звинувачували у всіх смертних гріхах: мовляв, надуживаючи владою, він накладав із зарізяками, загидив річку, вчинив блюзнірську крадіжку святого бурефраксу, поставив під загрозу саме існування Санктафракса.

— Він хоче, щоб його повісили! — вереснув хтось.

— Зашморг для нього завелика розкіш! — загорлав хтось інший.

Вілнікс не став слухати далі. Коли натовп гунув до нього, він як стій крутнувся на підборах, підібрав поли своєї мантії і дав драла.

Роз’юшений крик струснув повітрям.

— Держи його!

Збігши східцями, Вілнікс помчав до краю сцени, але не сам: на п’яти йому наступав Живчик.

— Біжу навперейми! — загорлав хтось.

— Е, дзуськи! — миркнув Вілнікс, ухиляючись від хижо простягнених рук і женучи щодуху до бічної стіни. За гобеленом крилися потайні двері. Вілнікс вислизнув ними, перш ніж хтось доглупався, що вони там є.

— Утече! — рявкнув лютий голос.

Живчик перший проскочив за втікачем крізь двері. Глипнув ліворуч. Глипнув праворуч — і враз постеріг Вілнікса: ще й досі не випускаючи з рук підібраної мало не до пупа мантії, той чухрав мов оглашенний центральним проспектом.

— Стій! — заволав Живчик. — Стій!

Хлопець дедалі пришвидшував біг; майже впритул за ним тупотів оскаженілий натовп. Сягнувши кінця проспекту, вони перехопилися через арковий міст, після чого погнали крізь тунель і далі.

Вілнікс Помполніус знав Санктафракс як свої п’ять пальців, і час від часу Живчик утрачав дорогоцінні секунди, коли на розпутті звертав не туди чи проскакував закрут. І все ж хлопець брав гору. Повільно, але певно, він наздоганяв утікача.

— Брешеш, не втечеш! — зіпонув він, коли Вілнікс зненацька скочив униз із горішньої пішохідної доріжки і щодуху гайнув до краю скелі.

— Шукай вітра в полі! — галаснув він і зайшовся нестримним гиготінням.

Живчик звів очі й побачив дрібногобліна, що вже стояв біля кошика і кивав Вілніксові, щоб той ішов до нього.

— Сюди, вашмосць, — сказав він. — Спуститесь в одну мить, акурат, як вам хочеться.

Живчик застогнав із безсилої люті, коли Вілнікс ступив до краю причалу. Виходить, негідник таки втік!

— Дозвольте, я подам вам руку, — послужливо запропонував дрібногоблін.

— Обійдуся й так! — брутально кинув Вілнікс, відтручуючи дрібногобліна вбік. Він сперся рукою об плетений край кошика і вскочив досередини.

Ту ж мить почувся тріск від розриву волокна. Живчик побачив раптовий вираз жаху на обличчі у Вілнікса. Потім Найвищий Академік разом із кошиком зник з очей, шугнувши вниз.

— А-а-а-а-а-а-а! — заверещав Вілнікс, змушуючи