Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

серед фінів жодного знайомого не мав. Одначе така вже в нього була звичка: махати, коли махає хтось, кричати, сміятися й ляпати в долоні, коли кричить, сміється й ляпає в долоні хтось. Тим-то Мацерат так досить рано і вступив до партії, хоча в цьому ще не було жодної потреби, хоча він з цього нічого не мав, тільки щонеділі змарновував по півдня.

Оскар поволі плентав услід за Мацератом, вантажником із Нойфарвасера й перевантаженим «фіном». Час від часу я озирався, бо вантажник покинув конячу голову під навігаційним знаком. Але самої голови вже не було видно — її всю обліпили чайки. Вона зяяла білою, ледве помітною діркою на тлі темно-зеленого, як пляшка, моря. Щойно прополоскана, чистенька хмарка, щомить ладна спурхнути в небо, вона гучним кигиканням накрила конячу голову, яка тепер уже не іржала, а почаїному кричала.

Та з мене було досить цього видовища, і я подався геть і від чайок, і від Мацерата; перескакуючи з каменя на камінь, я гамселив кулаком по своїй бляшанці, перегнав вантажника, що тепер попахкував куценькою люлькою-носогрійкою, і там, де починався мол, наздогнав Яна Бронського й матусю.

Ян так само підтримував матусю, але одна його рука вже зникла під вилогою її пальта. Одначе ні цього, ні того, що матуся запустила свою руку до кишені Янових штанів, Мацерат не бачив, бо дуже відстав од нас і саме загортав у стару газету, яку знайшов на молу, чотирьох вугрів, що їх вантажник спершу приглушив йому камінцем.

Наздогнавши нас, Мацерат замахав згортком із вуграми й похвалився :

— Він хотів півтора, але я дав йому гульден, і годі з нього!

Матуся вже мала кращий вигляд, обидві руки в неї тепер були на виду, і вона відказала Мацератові:

— Тільки не думай, що я цих вугрів їстиму. Я взагалі тепер не їстиму ніякої риби, а вже вугрів — і поготів.

Мацерат засміявся:

— Та годі вже тобі, дівчинко! Ти ж бо й так знала, куди залазять вугрі, одначе завше їла, і навіть свіженьких. Ще побачимо, що ти скажеш, коли твій любчик приготує їх з усіма приправами та присмаками, та ще й трохи закришки додасть.

Ян Бронський, що встиг висмикнути руку в матусі з-під пальта, нічого не сказав. Я вдарив у барабан, щоб вони знов не завели балачок про вугрів, і так ми дійшли до Брьозена. На трамвайній зупинці й потім, у причіпному вагоні, я не давав трьом дорослим роззявити рота. Вугрі поводилися досить спокійно. У Заспе ми навіть не зупинялися, тому що зустрічний трамвай уже стояв там. Одразу за аеродромом Мацерат, не зважаючи на мій барабан, почав розводитися про те, який він голодний. Матуся не звертала на нього уваги й дивилася кудись повз нас, поки Ян запропонував їй одну зі своїх «Реґат». Коли він підніс їй вогню, вона, тримаючи в губах золотистого мундштука, всміхнулася до Мацерата, бо знала, що він не любить, коли вона курить на людях.

На Макс-Гальбеплац ми зійшли, і матуся, всупереч моїм сподіванням, узяла попідруки Мацерата, а не Яна. Цей пішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку й докурюючи матусину сиґарету.

На Лабесвеґ хатні господині — католички й далі вибивали килими. Поки Мацерат відмикав помешкання, я побачив на сходах пані Катер, яка жила на п'ятому поверсі по сусідству з трубачем Майном. Кремезними синьо-червоними руками вона підтримувала на правому плечі згорненого бурого килима. Під обома пахвами в неї лисніло біляве, злипле від солоного поту волосся. Килим звисав спереду й ззаду. Так само легко вона могла б нести, перекинувши через плече, п'яного чоловіка. Але її чоловік уже давно помер. Коли пані Катер проносила повз нас своє гладке тіло в чорній спідниці з лискучої тафти, в ніс мені вдарив її різкий запах: нашатир, огірок, карбід — видко, в неї саме було місячне.

Невдовзі по цьому в дворі почулося розмірене гупання палиці по килиму, яке переганяло мене з кімнати в кімнату, невідчепно переслідувало, поки зрештою я сховався до шафи на одяг у спальні, бо зимові пальта, які там висіли, поглинали майже весь передвеликодній гармидер.

Але до шафи мене загнала своїм гупанням не лише пані Катер. Матуся, Ян Бронський і Мацерат ще не встигли поскидати пальт, як уже завели суперечку про те, що готувати їсти на Страсну п'ятницю. Одначе самими вуграми вони не обмежилися, знов довелось побути цапом-відбувальцем і мені — через оте моє горезвісне падіння зі схотів у підвалі: мовляв, це ти винен, ні, ти винна, зараз я наварю супу з вугрів, і не будь такою мазаною, вари що завгодно, тільки не вугрів, так наче в підвалі мало консервів, дістань слоїка з лисичками, тільки не кидай відчиненою ляду, щоб нічого такого не сталося вдруге, о, ти знову своєї, я приготую вугрів, і баста, з молоком, гірчичкою, петрушкою й відварною картоплею, і лаврового листочка покладу, й гвоздику, та годі тобі, Альфреде, адже ти бачиш — вона не хоче, а ти ліпше не втручайся, я ж бо не марно купував вутрів, я їх гарненько випатраю, вимочу, ні й ні, ось коли вони вже стоятимуть на столі, тоді й побачимо, хто їх їстиме, а хто — ні, побачимо, побачимо...

Мацерат хряснув за собою дверима вітальні, зник на кухні, і ми почули, як він заходився там зумисне гучно поратись. Вугрів він убивав, роблячи надріз хрест-навхрест позаду голови, й матуся, що мала надто багату уяву, мусила сісти на канапу, що вслід за нею зробив і Ян. Обоє враз похапали одне одного за руки й зашепотілися по-кашубському.

Коли троє дорослих поділили отак між собою помешкання, я сидів уже не в шафі, я сидів також у вітальні. Біля кахельної груби стояв дитячий стільчик, отож я й дригав на ньому ногами, відчуваючи на собі Янів погляд і добре розуміючи, як обом цим заважаю; хоча, з другого боку, вони навряд чи на щось таке зважилися б, адже за стіною Мацерат, нехай навіть з вітальні його й не було видно, недвозначно погрожував напівдохлим вугром, розмахуючи ним, наче батогом. Ці двоє сплітали всі двадцять своїх пальців, стискали їх і притискали кожне до себе, суглоби в них хрускали, і це хрускання зрештою мене доконало. Невже ж мало того, що в дворі гупає, мов обухом по голові, ота Катерка? Хіба те її гупання, хоч і не наростаючи, не проникало крізь усі стіни, так наче вона вибивала свого килима