Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

тижнів тому. Він справив приємне враження і здавався симпатичним юнаком. Я попередньо протестував його реакцію та пояснив, якого роду допомога мені потрібна. Він відразу відгукнувся, і я відправив йому експрес-поштою всі документи, які мав.

За кілька днів ми зустрілися ввечері в кав’ярні біля Люксембурзького саду. Він прийшов точно в призначений час. Шикарний бежевий костюм прекрасно сидів на його високій худорлявій фігурі, останній ґудзик на білосніжній сорочці був розстебнутий, вузол краватки злегка послаблений. Він виказав люб’язність і все перечитав.

— «Дункер консалтинг» є акційним товариством спрощеного типу на новому ринку Паризької біржі, — повідомив він.

— Спрощеного типу?

— Товариство зі спрощеним управлінням. Специфіка такої юридичної форми полягає в тому, що правила функціонування визначаються статутом, а не цивільним правом.

— Тобто засновники диктують свої правила?

— Певною мірою так.

— І які ж правила в цій формі особливі?

— Так, загалом, нічого особливого, крім процедури обрання президента.

— Ось саме це мене й цікавить.

— Президент безпосередньо обирається загальними зборами акціонерів, що само по собі практикується нечасто.

— Отже, якщо я правильно зрозумів, за президента голосують усі акціонери?

— Ні, зовсім не всі. Тільки ті, хто присутній на зборах. Бути присутніми мають право всі, але багатьох усе це не обходить, за винятком крупних акціонерів, звичайно.

— Крім крупних акціонерів…

— Так, є два крупні акціонери і десятки тисяч дрібних власників акцій.

— Спробую вгадати… Певно, що один із крупних — Марк Дункер.

— Ні, у нього лише вісім відсотків.

Я згадав, що Аліса вже колись говорила мені про це. Разом із біржовими операціями, у Дункера було дуже мало акцій. Реальна влада зосереджувалася не в його руках… Блискуче…

— А хто ж решта акціонерів?

— Інвестиційний фонд Invenira, керівник — Давид Пупон; американський пенсійний фонд Stravex, на чолі з таким собі Розенблаком — керівником французької філії. Вони вдвох володіють тридцятьма чотирма відсотками акцій. Решта акціонерів, крім, звичайно, самого Дункера, володіють не більше ніж одним відсотком. Не кажучи вже про те, що у великих акціонерів цілком розв’язані руки…

Перехожих ставало дедалі більше: здебільшого це були туристи або просто роззяви в сонячних окулярах, які нікуди не поспішають, на відміну від парижан, які бігли на роботу. На протилежному тротуарі зібралася невелика юрба охочих помилуватися на банери, розвішані на решітці Люксембурзького саду. За столиком поруч із нами якась дівчина уминала гарячі пиріжки, від яких ширився чудовий запах яблук і карамелі.

Я пішов на величезний ризик і виклав співрозмовнику суть свого проекту.

Він через делікатність НЕ посміявся наді мною, обмежившись легкою гримасою.

— Не хочу вас засмучувати, але, думаю, це недосяжно…

— Я і сам сумніваюся…

— Ні, насправді, якщо порахувати, шанс є. Якщо Дункер залишився президентом, це означає, що він завоював голоси обох великих акціонерів.

— Чому? Адже в них тільки тридцять чотири відсотки голосів, не п’ятдесят же…

— Я вам уже сказав чому: дрібні акціонери на загальні збори не ходять. Це їм нічого не дає. Звичайно, є й такі, хто приходить у надії на подальший бенкет, але то рідко. Ясна річ, вони нічого не здатні змінити в кількості голосів. Мушу зауважити, дрібних власників акцій кілька десятків тисяч. Щоб якось уплинути на голосування, їм треба зібратися всім разом… Упевнений, що цього ніколи не станеться, хіба що підприємство опиниться на краю прірви і вони злетяться, злякавшись за свою частку. І хором заплачуть…

У даному разі плакати хотілося мені.

— Якщо Дункера переобрали президентом, — вів далі він, — цілком можливо, що він теж якось підтримав цю парочку. У них тридцять чотири відсотки, що становить вісімдесят відсотків голосів усіх присутніх на асамблеї. Я не можу судити ні про ваші таланти, ні про ваш хист переконувати, але не бачу причин, за якими ці двоє могли б змінити думку на користь молодого консультанта, який сидить на зарплаті…

Я сидів у задумі, збентежений міркуваннями здорового глузду.

По-літньому одягнені туристи безтурботно снували повз нас, повз решітки саду, задивляючись на банери.

— Мені дуже шкода, — закінчив він цілком щиро.

Завжди приємно вислухати співчутливий голос, коли в тебе все кепсько, але я ще не був готовий себе поховати. Треба знайти якийсь вихід, скласти план. Має ж бути вихід!..

— Якби ви були на моєму місці, що б ви зробили? Що було б, на вашу думку, найкращим за таких обставин?

Він відповів не вагаючись:

— Відійти. Ви нічого не зможете зробити. У вашому становищі ви втратите все і нічого не придбаєте.

У моєму становищі… Знав би ти, хлопчику, моє становище…

Я розрахувався за дві пляшки води Perrier, подякував йому за допомогу, і ми розійшлися.

А я вирушив через Люксембурзький сад. Ходити пішки — цей метод завжди допомагав скинути напругу, позбутися тривоги й відновити сили. Я зазнав поразки, але здаватися не збирався. Ця битва була моєю єдиною надією здобути волю, а може, і залишитися серед живих. І я душею і тілом був готовий його прийняти, нехай навіть шанси мої наближалися до нуля. Треба було знайти слабке місце, куди завдати удару…

Я заздрив безтурботним людям, які гуляли в саду. Маленькі бабусі годували хлібом горобців, які сідали їм на руки, ледь торкаючись лапками долонь, хапали крихту і злітали на найближче дерево. Студенти намагались звернути на себе увагу дівчат. А ті, мов не помічаючи, гортали підручники, сидячи на металевих зелених лавках, що тонули в ароматі троянд. Садом ходили поні з задоволеними дітлахами на спинах, а поруч ішли батьки.

Я попрямував до того виходу, що поруч із Сенатом, і покрокував вуличками, які вели до театру «Одеон».

Весь вечір я вештався містом, аби оговтатись, подумати над ситуацією, знайти слабке місце в системі й розробити купу різних сценаріїв. Мене не полишало відчуття, що я ось-ось намацаю, як підступитися до справи. Потрібна думка, як заново розкласти карти, щоб виграти партію, крутилася десь поруч. Чи була то справжня інтуїція, чи ж просто пристрасне бажання знайти вихід?

Увійшовши до будинку, я побачив, що до ручки моїх дверей прив’язаний паперовий пакет. Я поклав його на кухонний стіл. Усередині виявився ще теплий, загорнений у фольгу згорток. Зверху лежав синій конверт із тонкою облямівкою. Я розкрив його. У ньому була записка на такому ж синьому папері. Почерк був рівний, з акуратними натисками — стара школа, так у наші дні вже ніхто не пише.

«Смачного. Пані Бланшар».

Того вечора я поласував чудовими шоколадними тістечками.

~ 39 ~

Незважаючи на те що я всіма силами намагався виконати останнє завдання, слід бути реалістичним і забезпечити