Харпер Лі - Вбити пересмішника

Оксамитово-чорна шкіра Тома заблищала, і він протер рукою обличчя.

— Я кажу: а дітки де? — провадив він.— А вона каже — і якось так сміється,— каже: вони всі пішли до середмістя по морозиво. Каже: «Я мало не рік гроші відкладала й зібрала сім мідяків, але таки відклала. Всі вони пішли до середмістя».

Збентеження Тома походило не від того, що він спітнів.

— І що ж ви відповіли на це, Томе? — запитав Атикус.

— Щось таке, мовляв, як це ви добре придумали, міс Меєло, їх побалувати. А вона каже: «Ти так думаєш?» Гадаю, вона не зрозуміла, що я мав на увазі,— а я мав на увазі, що вона зібрала ті гроші, щоб їх порадувати.

— Я розумію вас, Томе. Продовжуйте,— сказав Атикус.

— Ну, кажу, я краще піду, бо нічим не можу їй допомогти, а вона каже: ще й як можеш, а я питаю: що треба зробити, а вона каже: стань на отой стілець і дістань коробку з шафонери.

— Не з тієї шафонери, яку ви порубали? — спитав Атикус.

Свідок усміхнувся.

— Ні, сер, з іншої. Дуже висока вона, аж до стелі. Ну я й зробив, що вона наказала, а коли я за тією коробкою потягся, то незчувся, як вона мене охопила за ноги, охопила мене за ноги, містере Фінч. Налякала вона мене страшенно, я зістрибнув зі стільця, і він перекинувся,— а решта меблів у кімнаті була на своїх місцях, містере Фінч, коли я вибігав. Господом Богом клянуся.

— І що сталося, коли ви перекинули стілець?

Том Робінсон як занімів. Він поглянув на Атикуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, який сидів на протилежному боці зали.

— Томе, ви присягалися говорити всю правду. Розповідайте, будь ласка.

Том нервово обтер рукою рот.

— Що ж сталося після цього?

— Відповідай на запитання,— наказав суддя Тейлор. Одну третину своєї сигари він вже зжував.

— Містере Фінч, я зіскочив зі стільця й обернувся, а вона, той, на мене накинулася.

— Накинулася? Зі злості?

— Ні, сер, вона... вона мене обняла. Охопила руками за поперек.

Цього разу молоток судді Тейлора грюкнув об стіл як слід, і при цьому в залі суду увімкнули освітлення. Ще не стемніло, але пообіднє сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко відновив лад.

— І що вона зробила потім?

Свідок з натугою ковтнув.

— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене у щоку. Каже: я ніколи не цілувалася з дорослим чоловіком, дай хоч із чорномазим поцілуюся. А те, що тато з нею робить, каже, не рахується. Вона мені каже: «Поцілуй і ти мене, чорний». Я кажу: пустіть мене, міс Меєло, і спробував утекти, а вона притулилася спиною до дверей і не пускає, тож мені довелося її відштовхнути. Я їй не хотів завдати шкоди, містере Фінч, просто казав: пропустіть, а саме тоді містер Юел як загорлає за вікном.

— І що він кричав?

Том Робінсон знову ковтнув і округлив очі.

— Таке, що не годиться повторювати,— не годиться таке чути усім людям, а тим паче діткам...

— Що він сказав, Томе? Ви повинні розповісти присяжним, що він сказав.

Том Робінсон міцно заплющив очі.

— Він кричав: «Ти, мерзенна шльондро! Я тобі всі кишки випущу».

— І що сталося далі?

— Містере Фінч, я побіг так швидко, що не знаю, що було далі.

— Томе, ви зґвалтували Меєлу Юел?

— Ні, сер.

— Ви завдали їй якоїсь шкоди?

— Ні, сер.

— Ви опиралися її залицянням?

— Містере Фінч, я намагався. Я намагався, але не силою. Я не хотів їй зашкодити, не хотів відштовхувати абощо.

Тут мені спало на думку, що у Тома манери такі само гарні, як і в Атикуса,— по-своєму. Тільки згодом, коли батько все пояснив мені, зрозуміла я всю скрутність становища Тома: якби він насмілився ударити білу жінку — за будь-яких обставин, жити б йому після цього недовго, отже, він міг тільки втекти — а це певна ознака провини.

— Томе, повернімося до містера Юела,— сказав Атикус.— Він вам що-небудь казав?

— Нічого, сер. Може й казав, але мене там не було...

— Досить,— різко обірвав Атикус.— А те, що ви чули, кому він кричав?

— Містере Фінч, він звертався до міс Меєли і дивився на неї.

— І тоді ви побігли?

— Авжеж, сер, побіг.

— Чому ви побігли?

— Я перелякався, сер.

— Чого ви перелякалися?

— Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також перелякалися.

Атикус сів. До місця для свідків попрямував містер Гілмер, але не встиг він туди дійти, як у залі підхопився містер Лінк Діз і проголосив:

— Я хочу, щоб усі ви тут зараз дещо почули. Цей хлопець працював у мене вісім років, і за весь цей час я не мав з ним ані крихти проблем. Ані крихти.

— Негайно замовкніть, сер! — загримів суддя Тейлор, від його дрімоти й тіні не залишилося. Він аж розчервонівся. Дивовижно, що жування сигари ніяк не впливало на чіткість його вимови.— Лінку Діз! — крикнув він,— якщо ви маєте щось сказати, кажіть це під присягою й у належний час, а доти — геть із зали, чуєте мене? Негайно геть звідси, чуєте? Хай мене чорти вхоплять, якщо я ще раз цього суб’єкта почую!

Суддя Тейлор вп’явся злим поглядом в Атикуса, ніби викликаючи його на протест, але Атикус нахилив голову і стиха посміювався. Я пригадала, як він розповідав, що суддя Тейлор подеколи перегинає палицю у своїх гострих випадах під час засідань, але адвокати майже ніколи не звертають на це уваги. Я поглянула на Джемі, а Джемі похитав головою.

— Це не те саме, якби хтось із присяжних підскочив і заговорив,— пояснив він.— Гадаю, тоді було б і не таке. Містер Лінк просто порушив порядок, от і все.

Суддя Тейлор наказав секретареві вилучити все, що той встиг записати після слів «Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також злякалися», і попросив присяжних не враховувати це переривання. Він з підозрою дивився на центральний прохід і чекав, гадаю, поки містер Лінк Діз зникне з очей. А тоді виголосив:

— Починайте, містере Гілмер.

— Ти колись відсидів тридцять днів за порушення