Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

— Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка,— серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене.— Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин.

— Я помітив.

— Думаю, що залишуся з Дідьє.

— Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє.— Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду!

Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити.

— Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче.

— Такий план.

— Це твоя ідея?

— Ні.

— Це ідея Карли?

— Ні.

— То хто ж запропонував таку диявольську річ?

— Це влаштувала Лайза. Усе було сплановано в останню мить. Я дізнався про це лише годину тому. Отримав записку, сидячи в барі Едварда. У чому проблема?

— Ти можеш вигадати якусь відмовку? Якимось способом уникнути й не піти?

— Навряд чи. Не знаю, що вона задумала, але в записці Лайза просить мене там бути.

— Ліне, ти майже два роки не бачив Карлу.

— Я знаю.

— Але... в сердечних справах, для кохання...

— Я знаю.

— Ці два роки — лише два удари серця.

— Я...

— Ні, будь ласка! Дозволь мені сказати. Ліне... ти... ти в темнішому місці, ніж був два роки тому. Ти став темнішим чоловіком, ніж був, коли вперше потрапив до Бомбея. Я ніколи тобі цього не казав. Соромно зізнатися, але спочатку я радів з цього приводу. Це тішило. Я був радий мати таку компанію, так би мовити.

Він майже шепотів, так швидко й безперервно, що це було більше схоже на молитву чи заклинання, аніж на зізнання.

— Про що ти, Дідьє?

— Я переживаю за Карлу, і не менше за тебе. Але розлука з нею зробила тебе таким. Любов до неї та втрата загнали тебе в тінь і зробили темнішим чоловіком, ніж було призначено Богом.

— Богом?

— Я турбуюся, Ліне. Я переживаю через те, що може відбутися всередині тебе, якщо ви знову зустрінетеся. Деякі мости повинні залишатися спаленими. Деякі ріки не потрібно переходити.

— Усе гаразд.

— Можливо, мені піти з тобою? Як відомо, я більш достойний опонент для її почуття гумору.

— Усе гаразд.

— Тоді, якщо ти вже вирішив, можливо, потрібно влаштувати нещасний випадок для Ранджита? Який перешкодить його присутності?

— Ніяких випадків.

— А може, недоречна затримка?

— Краще нехай усе йде своєю чергою, Дідьє.

— Цього я й боюся,— зітхнув він,— якщо ти знову побачиш Карлу.

— Усе гаразд.

— Ну...— пробурчав він, опускаючи очі та поглядаючи на подарованого мною годинника.— Дякую за годинник. Я завжди його берегтиму.

— Наглядай за Абдулою та тією гарненькою дівчиною в кутку.

— Атож. Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто. На жаль, це історія мого життя. Пам’ятаю той час...

— Я теж, брате,— розсміявсь я, розвертаючись, щоб піти.— Я теж.

Я проминав двох худорлявих туристів, які їли за чотирьох і в чотири руки. Я поклав фотоапарата на столі.

— Він коштує штуку зелених у місцевих крамницях,— повідомив я,— будь-який вуличний торговець у Бомбеї отримає за нього шість, а чесний віддасть вам п’ять тисяч.

— Він дав нам сотню й пообіцяв дістати ще,— сказав один з чоловіків.

— Він крутитиметься навколо,— попередив я.— І зажадає назад свою сотню. Тут працює офіціант, якого кличуть Солоденьким. Він трохи торгує на стороні. Він неприємний виродок, але ви можете йому довіритися. Можете прокрутити справу, віддати Салеху гроші й залишитись у виграші. Бережіть себе.

— Дякую,— відповіли обоє.

Вони були схожі на братів, і хай де вони подорожували в Індії, там було голодно.

— Приєднаєшся до нас?

— Я збираюся на вечерю,— посміхнувся я.— Та все одно дякую.

Я підійшов до мотоцикла. Абдулла й Дідьє помахали на прощання руками, а потім Дідьє тримав уявний фотоапарат і саркастично робив з мене знімок після допомоги двом незнайомцям.

Я відвернувся, дивлячись на сновигання дорожнього руху біля обшарпаної автобусної зупинки. Дідьє та Абдулла, настільки різні, а все ж брати у багатьох відношеннях. Я згадував усі ті речі, які звершили ми — троє нерозумних чоловіків, разом і поодинці, з часу нашої зустрічі як вигнанців у Місті-Острові. Було те, про що ми шкодували, і те, що забували. Але також був тріумф і світло. Коли любов ранила одного з нас, то інші припікали рану сарказмом. Коли одному потрібна була допомога, інші приносили з собою зброю. Коли надія затихала в одному з нас, інші заповнювали порожнечу відданістю. І я відчував ту відданість, неначе руку на грудях, тож, дивлячись на них, сподівався на краще для них і для себе.

Страх — це вовк на ланцюзі, небезпечний лише на волі. Смуток вичерпує себе в сітях забуття. Попри всю свою лють, злість можна вбити посмішкою. Лише надія існує вічно, тому що надія нам не належить. Вона належить нашим пращурам, першим з нашого роду, чия хоробра любов одне до одного подарувала нам найбільше добра.

І надія — ця прадавня насінина, що відновлює серце, яке годує. Серцебиття будь-якого усвідомлення тепер тримається на тому ж виборі, який усім нам пропонує надія, між тінями минулого і яскравою незаповненою сторінкою кожного нового дня.

Розділ 20

Минуле — це роман, написаний Долею, яка сплітає ті ж самі теми: любов і її славу, ненависть і її в’язнів, душу і її ціну. Наші рішення стають повістю, доленосні рішення, що мимоволі змінюють напрямок живої річки. Тепер, коли рішення і зв’язки вже усталені, Доля очікує на березі річки Історії, залишивши нас із помилками й дивами, бо лише сила волі веде нас від одних до інших.

Зупинившись того дня біля мотоцикла, я запам’ятовував обличчя людей на вулиці. Одне обличчя привернуло мою увагу. То була знервована білява дівчина з блакитними очима. Вона стояла на стежці біля «Леопольда» і на когось чекала. Вона була перелякана, але рішуча, якимось чином і смілива й наполохана в однаковій мірі.

Я дістав медальйона, якого купив у Біллі Башу. Відкривши його, я поглянув на фото. Це була та сама дівчина.

На кожній поганій вулиці стоїть сотня хороших дівчаток, чекаючи на хлопця, який зазвичай того не вартий. Дівчина чекала, поки її хлопець повернеться з дозою. Вона не вживала, вона була худорлява, але все ж занадто здорова і занадто свідома. Я вирішив, що її хлопець наркоман,