С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

— Моя тобі порада чи прохання: Магді, наступного року не приходь, — цей рівний протокольний тон так дратував. —  З твоїми навичками і знаннями це не питання компетенції, а скоріше специфіки роботи ЗОХІ.

Що тепер робити? Шукати нову роботу? Передати Аніті носії з побутовими розмовами, які нікому не цікаві? Єдине, що варте уваги, відбувається прямо зараз. Я в черговий раз заберу звідси напівпорожній рюкзак, позбувшись ілюзій. Сподіваюсь, тепер назавжди.

— Минулого разу, В-ви пропонували допомогу, — довелось опустити голову, щоб опанувати себе. Пізно. На камуфляж впала перша солона крапля.

— У тебе була доба на відповідь. Незамінних немає, Магді.

Дійсно, невже я думала, що він буде бігати і впрошувати. Але віра у власні сили була сильнішою за здоровий глузд. Мене ж попередили прямим текстом. Наївна і дурна. Ідеальне поєднання.

— Я вмію бути вдячною. Справді.

Прозвучало якось двозначно і принизливо.

— Возитимеш мені тангарини, чи що там на Мелайї росте? Пізно спохватилась. Йди, в мене немає на тебе часу.

У приймальні помічниця протягнула мені коробку з серветками і заспокійливі. Без зайвих вагань я прочистила носа. Вийшло шумно, але комфорт цих людей цікавив в останню чергу.

***

— Мирного неба, Каро, давно не чулись… Це Ін-Марі. Працювали разом у клініці, пам’ятаєш?…Та хотіла спитати, чи адміністрація знайшла когось на мою посаду… Ясно… Так, планую повертатись до робочих медичних буднів… Поцікавишся? Чудово, дай знати… Так, чекатиму…

Дитячий хірург, дитячий хірург-ургентолог, педіатр із хірургічним нахилом, хірург-неонатолог. Коло пошуків розширювалося щоденно. Сьогодні вранці я відправила свій профайл на посаду консультатанта в одній з міжпланетних організацій. Наче і резюме стандартне, і досвід є, але на співбесіду запрошувати ніхто не поспішав. Ентузіазм потроху гаснув. Може, роботодавців відлякує часта зміна місця роботи? Не могли ж усі вакансії закритись достроково.

По голосу Лії мені здалося, сестра зраділа, що наше життя знову повернеться до звичного ритму. Навіть пообіцяла поцікавитись, чи не треба її агентству когось з медичною  освітою.

Житловий блок виглядав майже так само незатишно, як і в перші дні. Цієї ночі нас ночувало лише троє. На столах, які в перші дні були завалені гаджетами, залишилися лише лампи.

Речей виявилось більше, ніж очікувалось. Збираючи останні дрібниці — зарядку для комунікатора і піну для умивання, – я усвідомила, що лишаю тут півроку свого життя. Ці місця бачили мої невдачі і успіхи, радість і сльози, довгі ночі перед тестуваннями, дівчачі посиденьки в перемішку з б’юті-процедурами, вранішній запах кави і бурчання Коннахт, яка могла проспати весь день.

— Щось ти швидко! Хіба збори не на дванадцяту? — ще одна менталістка прилетіла сьогодні вранці і, наслідуючи приклад своїх сусідок, потроху пакувала речі.

— Орен писала, що у медиків зборів не буде. Тільки присяга.

— Ти не лишатимешся? — озвалась моя сусідка знизу. Цього року у менталістів чотири вакансії. За шість місяців з сорока претендентів, які щоранку тренувалися на сусідньому полі, лишилось тільки шестеро.

— Хочу встигнути на останній гіперлуп додому.

Щоб нікому не заважати, я підсунула рюкзак поближче до стінки, розправила своє плаття, яке мало підходило теперішній погоді, і ще раз оглянула свою кімнату. Ні, вже не свою. Позаду залишиться те «вчора», яке ніколи не повернеться.