ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Паша чимдуж промчав до Машиного будинку. Ще на парковці, біля її машини, він відчув знайомий запах — вовк, що переслідував її, був тут.

Він рішуче зайшов у під’їзд, напружено вдивляючись у кожну деталь. Крові не було. Лише тиша, яка тиснула на вуха. В кутку самотньо лежав телефон Маші, його екран був розбитий.

Паша схопив його, але пристрій вже не реагував. Серце стиснулося від тривоги. Він рвучко розвернувся і вибіг на вулицю, направляючись до парковки.

Це елітний житловий масив — тут завжди є охорона, а значить, будь-яка сутичка не залишилася б непоміченою.

Охорона!

Він кинувся до охоронців, вимагаючи доступу до записів з камер.

На екрані відеоспостереження він побачив, як Маша заходить у під’їзд. Через кілька хвилин з дверей виходить пара — точніше, чоловік, що ніс на руках дівчину, яка з вигляду була просто п'яною.

Але Паша знав краще.

Він кілька разів перемотав запис назад, вдивляючись у кожну дрібницю.

Маша була непритомна.

Чоловік підійшов до машини, обережно посадив дівчину на пасажирське сидіння, сів за кермо і поїхав.

Паша одразу ж вихопив телефон і набрав Леона, передаючи йому номери машини.

Леон не змусив себе чекати — буквально через кілька хвилин передзвонив.

— Машина в угоні, — його голос звучав напружено, але впевнено.

Паша стиснув кулак, намагаючись приборкати лють, що закипала в ньому.

— Я кину всі сили, щоб знайти її, — запевнив Леон і поклав слухавку.

Паша не міг просто чекати. Він вихопив телефон і набрав Соллі.

— Розкажи мені в деталях, як пройшов ваш день із Машею, — його голос був рівним, але всередині закипало нестримне хвилювання.

Соллі одразу відчула щось недобре, але послухалася. Вона почала з самого ранку — як вони прокинулися, що говорили, куди ходили. В її голосі чулося легке збентеження, ніби вона намагалася відшукати в пам’яті те, що могло б пояснити зникнення подруги.

Чим більше деталей вона озвучувала, тим чіткіше Паша розумів, куди має їхати.

Поселення вовків. Будинок Північного.

Він натиснув на газ, прокручуючи в голові всі можливі варіанти. Якщо її викрали вовки, то не випадково.

Він мусить її забрати.

Його мають пропустити. Охоронці знають його. Він єдиний у світах Альфа, що добровільно підкорився іншому Альфі.

Заради неї.

Щоб бути поряд. Щоб завоювати її серце.

Щоб стати для неї тією скелею, на яку вона завжди може спертися.

Світанок тільки-но розливався блідим золотом по небу, коли Паша мчав загороднім шосе. Дорога була майже порожня, лише вітер свистів у розчиненому вікні, холодний і настирливий.

Телефон завібрував на пасажирському сидінні. Леон.

— Що там? — кинув Паша, приймаючи виклик, не сповільнюючи ходу.

— Він змінив машину, — голос Леона був чітким, зосередженим, без зайвих емоцій. — Його другу тачку засікли камери на дорозі, і вона веде прямо до поселення Північного. Я беру своїх і їду туди.

— Я вже майже на місці, — відрізав Паша, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців.

— Добре! Збережи її!

Леон поклав слухавку.

"Збережи її" — ці слова дзвеніли в голові, мов наказ, мов молитва.

Він не міг не зберегти.

Він не дозволить, щоб вона зникла.

Паша швидко домовився з охоронцями та поїхав до будинку Північного. Він не дозволяв собі хвилюватися, не мав на це права. Лише холодний розрахунок і напружена концентрація.

Зупинивши машину за кілька десятків метрів від будинку, Паша вимкнув фари й завмер, вдивляючись у темряву. Не можна було діяти навмання.

Він повільно вдихнув, даючи нюху працювати.

Повітря було густе, насичене ароматами ринкової природи. Волога земля, свіже листя, слабкий запах диму з каміна… Але серед них Паша вловив два ключових аромати.

Вовчиця. Її запах був скрізь, пронизував усе навколо. 

І запах Північного? Його слід був свіжий!

Але найголовніше — Маші тут не було.

Занадто слабкий запах, занадто давній. Вона не залишалася в будинку надовго, або її тут взагалі не було.

Паша вдихнув глибше, намагаючись розібрати всі нюанси, коли помітив ледь чутний шерех.

Хтось був поруч.

Його тіло напружилося, м’язи звелися в готовності до ривка. Він ковзнув поглядом по місцевості, оцінюючи кожен кущ, кожну тінь, кожен можливий укритий рух.

Крок. Ще один. Легкий, майже невагомий.

Його рухи були точними, вивіреними до міліметра — він плив крізь ранкову сірість, не залишаючи сліду, не видаючи жодного звуку.

Вітер ледь колихав листя, але Паша не звертав на це уваги. Він чув більше. Він відчував більше.

Ще один крок — і він опинився біля кущів.

Коли він підійшов ближче, то побачив силует.

Дівчина.

Вона сиділа, схилившись над телефоном, її довге темне волосся спадало на обличчя.

Телефон задзвонив.

Вона здригнулася, але майже одразу відповіла.

— Знищ його.

Слова прозвучали чітко, без жодного сумніву.

Вона кивнула, ніби співрозмовник міг її бачити.

Її рука потягнулася до поясу, де був пристрій.

Але перш ніж вона встигла щось зробити, Паша ступив уперед.

— Не варто.

Дівчина різко обернулася, її очі розширилися. Вона не очікувала, що він підійде так близько, не видавши себе.

Паша дивився прямо на неї, його погляд був спокійним, але твердим, мов сталь.

Вона стиснула телефон у руці.

Вітер ковзав між деревами, ніби сам не вірив у те, що відбувається. 

Вовчиця стояла твердо, її ноги вп’ялися в землю, ніби коріння, що вчепилося в саму суть буття. У її очах світилася рішучість. Вона не збиралася відступати.

В її руці спалахнуло щось холодне. Сріблястий блиск вихопився з мороку.

Пістолет.

— Це не зупинить тебе, — голос вовчиці був тихий, але в ньому бриніло залізо. — Але ослабить. А остаточний удар нанесу я!

Вранішню тишу розірвали звуки пострілів. 

---

Анатолій Васильович витримав довгу паузу, спостерігаючи за її реакцією. Напруга в повітрі росла, і тільки коли стало зовсім нестерпно, він нарешті промовив: