Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

спав. У замкову шпарину добре було видно двостулкові двері, й ти міг би побачити кожного, хто увійде чи вийде з них. Адже електрика в коридорах горіла впродовж усієї доби.

Ерні притяг до лабораторії ліжко, постіль і якогось металевого ящика. Напевне в тому імпровізованому сейфі зберігалися потрібні зараз папери, але ти не наважився спитати. Та й навряд чи Ерні відповів би.

Решту вихідного й понеділок Ерні порався на електростанції, запускав і зупиняв вакуумні насоси, перевіряв систему охолодження, клацав якимись перемикачами на стінах і на столі, кілька разів готував і роздратовано виливав у раковину якісь розчини. Нарешті рідина була готова й перелита до пузатого бутля. Ерні був знервований і дратівливий у ті дні, але ти розумів його і прощав. Було не до амбіцій.

Ніч напередодні вівторка ти не спав.

За вікнами падав сніг. Голубий, лапатий, він падав з неба рівно й безшумно. Ти стояв у темній теплій кімнаті, дивився на те диво, й тобі здавалося, ти чуєш шарудіння за шибками. Ти дивився на блакитні замети в парку, на обліплені снігом дерева і не відчував у собі радості від очікування того, що невдовзі мало статися.

Сніг сипав майже до ранку. Перед світанням ти заснув, і тобі наснився сон. Начебто ти лежав у парку в заметі, а боса Крістіна, в коротенькій нічній сорочці, вкритій інеєм, ходила навколо й кликала тебе і чомусь не помічала. А тобі було несила відгукнутися. Її сорочка наскрізь просвічувалася від місячного сяйва, була невагома, немов з павутини, і ти уявляв, як Крістіні зимно роздягнутій, але мовчав. І раптом зрозумів, що просто не хочеш, щоб вона знайшла тебе…

Стукіт у двері не дав додивитися той сон.

— Сіднею! — почулося з коридору. — Час починати!

Ще ніколи Ерні не називав тебе на ім’я. Вперше в його голосі не було впевненості й зверхності, і вперше за весь час вашого знайомства ти не відчув до нього неприязні. Може, невідомість і тривога на якусь мить об’єднала вас. Ерні гасав по лабораторії, з’єднував якісь дроти, вмикав прилади. Потроху лабораторія оживала, виповнювалася гудінням, деренчанням, поклацуванням, дзюрчанням. Нарешті Ерні зупинився, голосно видихнув і прошепотів, немов боявся сполохати когось:

— Усе! Тепер лишилося тільки контролювати. Я покажу вам чотири найголовніші прилади, від яких залежить увесь процес. Треба, щоб стрілки постійно були посередині шкали. Там є регулятори, якими можна підправити. Це зовсім нескладно, але дуже важливо.

П’ять днів і чотири ночі злилися в одне велике чекання. Тепер вікна постійно були зашторені — те, що відбувалося там, в іншому світі, віднині не цікавило й не торкалося вас. Вночі, коли Ернесто лягав перепочити, починалося твоє недовге формальне чергування. Ти ходив від приладу до приладу, з острахом стежачи за тремтливими стрілками, сторожко прислухаючись до звуків, які наповнювали лабораторію, й тобі весь час ввижалося, що ось зараз стрілки перестануть коритися тобі й трапиться щось жахливе, непоправне. Та нічого не трапилося ні першої, ні другої ночі, ні третьої, ні четвертої.

П’яту, останню, ніч ви чергували вдвох.

— Коли все це нарешті скінчиться? — десь опівночі не втримався ти.

— Якщо все пройшло добре — до ранку з’ясується. — Він зиркнув на блискучий полірований куб, до якого були підведені два змійовики із зеленого скла. Час від часу в них щось іскрилося, пробігали один по одному і зникали в задзеркаллі світлові полиски. Ерні беззвучно ворушив губами, рахуючи їх і позираючи на кишенькового годинника. Ти добре пам’ятав, що першої ночі іскр у змійовиках не було зовсім. Вони вперше з’явилися у четвер.

Під кінець останньої ночі полиски в зеленому склі вже мчали один за одним пульсуючи, світячись то яскравіше, то тьмяніше. Сидячи біля столу, ви дивилися на зачаровуюче, пульсуюче зелене світло, і Ерні ледь чутно шепотів, немов молився:

— Ще трохи! Ще, ще…

А потім сталося неймовірне — ви обидва водночас заснули. Скільки ви проспали, ні ти, ні Ерні не могли потім сказати. Прокинулися ви теж одночасно, від надривного гудіння чорних ящиків, які, здавалося, ось-ось вибухнуть. Два змійовики палахкотіли яскраво-білим світлом і були схожі на розпечені й скручені в пружину металеві стержні. Ти заціпенів, і якби не Ерні, який із криком кинувся до рубильника й рвонув його на себе, невідомо, чим би все скінчилося.

Світло згасло відразу, і стало тихо. В цій тиші й темряві ще дві чи три хвилини світилися, тьмяніючи, дві скляні спіралі. Ти, мов загіпнотизований, дивився, як вони блякли. Коли ж нарешті опам’ятався, то не впізнав свого голосу, що вирвався з пересохлого горла:

— Ернесто! Де ви?

І відразу ж почув незрозумілі звуки, що линули від рубильника — чи то плач, чи то завивання. Ти кинувся до вікна, навпомацки знайшов шнур і сіпнув. До кімнати ринуло сонце, і все раптом у ній зблякло, зіщулилось і вже не виглядало таким загадковим, як при штучному світлі.

Ерні стояв під стіною і, тримаючись за рубильник, схлипував. За мить ти зрозумів, що в нього істерика.

— Вам треба лягти, Ернесто!

— Я не можу ступити й кроку, — цокочучи зубами, пробурмотів він.

Ти підійшов до нього і, взявши попід руки, потягнув до ліжка.

За півгодини, тремтячими руками відкрутивши болти, Ерні розібрав порожнистий дзеркальний куб. Всередині ховалася колба з товстими стінками, до якої були підведені змійовики. Ерні обережно вийняв посудину і взяв її обома руками — однією за шийку, другою — підтримував знизу. Руки його все ще тремтіли, і в колбі хлюпалася срібляста, рухлива, наче ртуть, рідина. Ерні підніс колбу до очей і довго-довго розглядав щось крізь зелене скло. Ти пильнував кожен його рух.

— Ні, Сіде! Я не вип’ю, не хвилюйтеся. Цього не можна робити принаймні ще кілька годин, поки остаточно не припиниться реакція й препарат не охолоне.

Ти простяг руку й легенько торкнувся колби. Скло було гаряче, немов усередині хлюпався окріп.

— Сіде, а тепер — до діла. Принесіть, будь ласка, мензурку — вона під ковпаком на підвіконні.

Ти позадкував до вікна, боячись випустити Ерні з поля зору — у тебе майнула божевільна думка, що він збирається втекти.

Рідини виявилося майже чотириста грамів.

— Тепер, Сіде, дві зелені пласкі пляшечки. Вони на тій полиці.

Чомусь уже спокійніше ти приніс дві невеликі скляні пляшки з гумовими пробками.

Ерні довго ділив розчин, відливаючи його з мензурки мало не краплями. Нарешті струснув останню й опустив мензурку на стіл.

— Вибирайте! — Голос Ерні був хрипким, і ледве він вимовив ці