Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та й…

— Та й що?… — Грицько глянув на неї — і догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! — закінчив, усміхаючись…

— Та воно вашому братові не що…

— А вашому… чого журитись?…

— Того… І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого… А під той случай — знаєш?… Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло всього; а то — не дай, Боже, чого! — чужі й кутки рознесуть…

Христя заплакала.

— От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися…

То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала… Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею… І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його… Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати: боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті… «Може, сам собі потухне, — думав він, — а може, сама вона заллє його… сльозами». Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насіння «добре жито»…

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: «А правда де? де її поділи?» — кинули жарину в жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем — та боявся назвати словами… Він ще тоді, в той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — і боявся… боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав, а тільки більше та більше мучився…

Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятися з Христею.

— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.

— Про якого праведника?

— А про Чіпку?… Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.

— Що ж там таке?

— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…

— Невже?!. — дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя — і пополотніла, оторопіла.

— Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!

— Господи! Мати Божа! який тепер світ настав… — ледве вимовила Христя та й перехрестилася… — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, — закінчила вона.

Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.

Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу про голову й писаря, Грицько уп’ять перший сповістив про це Христю і Христом богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.

— А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!

— Ото, хай Бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.

— А коли при нужді та п’яний?

— Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й то навряд!

Отак собі побалакали — і в Грицька наче од серця одлягло. «Ну, — сам собі міркує, — тепер уже не вернеться те… не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

XX. На волі

Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя…

Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

— Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити.

— Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків; лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Оже — як-не-як — добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового