Тетяна Овчіннікова - За крок до щастя, Тетяна Овчіннікова

Ось саме в один із таких моментів мене й застала чергова тривога. Я миттю накинула куртку і побігла сходами на другий поверх. Туди, де хвилин сорок тому залишила Артема.

Я без стуку заскочила до його кімнати. Хлопець як ні в чому й не було сидів за ноутбуком.

- Артеме! – обурено вигукнула я. - Там тривога лунає! Кляті орки знову обстрілюють місто. Ти що, не чув?

На підтвердження моїх слів з розбитого вікна у коридорі знову пролунав протяжний звук.

- Чую, - відгукнувся він, відкидаючись на спинку крісла і відкочуючись від столу. – Йди до укриття.

- А ти? – непідробно здивувалася, адже це вперше він не відмовився.

- А я залишуся тут.

- Як то – тут? А раптом сюди щось прилетить?

Артем лише знизав плечима. На обличчі у нього панувала байдужість.

- Ти здурів?! Одягайся мерщій!

Я кинулася до вішака, щоб подати йому куртку.

- Я не піду, - категорично повторив він.

- Але ж чому?

- Бо в укритті завдаю усім тільки клопоту. Блокую вхід, допоки спускаюся, займаю надто багато місця, привертаю зайву увагу.

- Та кому яке діло до них?! Ти дбаєш про своє життя.

- Та кому стане гірше від того, що мене не буде? – раптом вигукнув Артем. І сам певно не очікував від себе таких емоцій.

Я аж сторопіла. Це був перший раз, коли хлопець показав свої справжні почуття, не прикрився жартом чи перевів тему. І ці справжні почуття мені ой як не сподобалися!

- Не кажи так! Твої батьки точно не будуть раді тебе хоронити!

- Мої батьки померли два роки тому.

Не знала, але не здаємося!

- Брати, сестри? – робила інше припущення.

- Я був один у батьків.

Я вже не стрималася, просто благала:

- Ходімо хоч за дві стіни, до коридору.

- Ти ж не відчепишся? – приречено спитав хлопець.

- Ні.

- Добре, йдемо до коридору.