Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

Давид посміхнувся та рушив до них, щось шукаючи у своїй валізі. Нарешті діставши дві великі коробки в яскравій обгортці з різними малюнками, простягнув Славкові та Петрові, ставши на одне коліно. 

— Це вам, мої воїни світла! Нехай вони слугують на честь та добро нашої країни. 

Очі братиків миттю загорілися, і вони хутенько розпакували подаруночки, кидаючи навсібіч шматки паперу з обгортки. Коли з коробок замайоріли два золотавих іграшкових меча з малюнками лева, то хлопчики аж затупцяли на місці, дякуючи Давидові. 

— Нема за що, — відказав Загородній, підійшовши до мене. 

Кивнувши йому головою, пішла в бік дверей будинку, де на нас вже чекала мамця, одягнена в теплий кожух та хустку на голові. Запросивши нас до хати, мамця побігла кликати няньо, що от-от мав прийти. По її словам він побіг рубати дрова, а від цієї звістки Давидова волосся ледь помітно настовбурчилося. 

— Все буде файно, — прошепотіла я. 

— Айно, все й справді буде файно, — повторив Загородній, знімаючи свою куртку. 

Невдовзі прибігли й сестрички, що також гралися на дворі. Вони мов малі каченятка зайшли одне за одним в яскравих рожевих куртках, та вже хотіли йти на другий поверх спати, але побачивши мене, спинились. 

— Сестло! Сестло! — загукала Катя, тягнучи мене за низ светра. — Ми та-а-ак сумували! А Віла казала, що ти знайшла собі налеченого! — поглянувши своїми опецькуватими очами на Давида, Катя аж застрибала на місці від захвату. — Невже це він плинц твій? 

— Не “плинц”, — погладила по голівці малу сестричку, — а хлопець. 

Засяявши, Катя вклонилася Давидові, і вже хотіла йти, але Загородній зупинив її, пепедавши три пакуночки. Схоже, з ляльками. 

— Передаш це своїм двом сестричкам, айно? — посміхнувся парубок, віддавши подарунки. 

— Айно! — відповіла Катя, побігши до своєї кімнатки та одночасно наздоганяючи непосидючих сестер. — Дякуву! — вигукнула наостанок. 

Тож ми й собі пішли до столу, де на нас чекали різноманітні страви, приготовані мамою з самого рання. Тут я помітила і борщ, і печене ягня, і картоплю, смажену з овочами, і м'ясо з гострим соусом, і гомбовці, і голубці… і багато чого смачненького. 

— Мамцю, ми ж це не з’їмо ніколи! — засміялася я. 

— З'їсте, з'їсте! В мене ще добавку попросите! Ну, хлопче, що вам насипати? — звернулась мамця до Давида. 

Няньо в цей час суворо споглядав за парубком, який хоч і мав власного кухаря, проте все одно трохи розгубився перед тими новими стравами, як от бограч, крумплі та кнедлики. 

— Поганий це чоловік, який навіть вибір зробити не може. — сказав няньо, погладжуючи підборіддя. 

— Може, бограч? — запропонувала я. 

У відповідь Давид кивнув та попросив, аби мамця передала тарілку з їжею. Їли ми доволі спокійно, але тут мамця ледве зі столу не вистрибнула. 

— Забула назватися! Мене пані Христина звати, а це мій чоловік – Іван. 

— Давид. — відповів хлопець та простягнув руку до мого няньо, але той навіть не поворухнувся.

— Дуже… приємно, — ледве видушив з себе батько, поглянувши на сувору мамцю, що штурхнула його у плече, коли намагалася узяти сіль. 

Тож аби повернутися до розмови, мамця запитала в мого хлопця, намагаючись поводитись по-максимуму спокійно, щоб Давид не нервував:

— А як в тебе з навчанням, Давиде? 

Проковтнувши страву, Загородній хутенько відповів: 

— Все нормально. Навчаюся на одному факультеті з Діанкою та…

— Ми це знаємо. — твердо відказав няньо, склавши руки на грудях. — А що в тебе з вільним часом? Га? 

— Няньо! — розізлилася я через таку поведінку батька. Та яка муха його сьогодні вкусила?! 

— Раніше займався перегонами. Я знаюся на автівках, а також…

Та няньо не здавався: 

— А що з родиною? Мамі допомагаєш? Батька поважаєш? 

— Айно! — відповів Давид, посміхнувшись. 

— Книги хоч читаєш? — знов спитав няньо, але мамця враз перервала його допит, поставивши на стіл ще одну тарілку гомбовців. 

— Досить вже, любий! Діти приїхали сюди знайомитись, а не сваритися з таким старим вуйком, як ти! 

На це тато закотив очі, мов мала дитина та на деякий час заспокоївся. Я почала розповідати про іспити, наш спільний проєкт (не розказуючи, звісно, подробиць щодо першого невдалого завдання), а також цікавинки з виру життя в Києві. 

Поки я розказувала, Давид хотів узяти один гомбовець, та няньо не думав від нього відставати. Він миттю закинув до рота аж два гомбовця та задоволено поглянув на зніченого парубка. 

— То як? Шмачно? — з набитим ротом запитав няньо. 

— Йо, дуже смачно, пане Іване. Ваша дружина справжня чарівниця! — усміхнувся Давид. 

— То правда, — задоволено відповів няньо. — То ти до нашої доньки з хороших намірів? Кохаєш її? — вже заспокоївся батько, погладжуючи набитий живіт. 

— Як то кажуть: “Не вшиткі пчоли мед носят”, так і життя в нас з Діанкою чудове та солодке буде і є. 

Я ледь помітно засміялася, а няньо трохи почервонів від здивування. 

— Що ти сказав, дитя мале?! — аж встав зі свого місця тато, та мамця зупинила його. 

— Як мило, — проспівала вона, наливаючи чай. — То, може, ще щось розкажете? 

— Більше ніяких приказок, — прошепотіла я Давидові, і той кивнув на знак згоди. І справді, краще не експериментувати з таким. Бо няньо почав вже миригувати. 

Тож Загородній подарував мамці гарні сріблясті сережки, а батькові ще один збірник з садівництва та секретів вдалого врожаю. Батьки були задоволені, і це неабияк підняло мені настрій. Невдовзі почало сутеніти, а тому я зі своїм хлопцем вийшли на ґанок, аби разом провести сонце за обрій. 

Ми так довго стояли, обгорнені в помаранчеве сяйво, а потім Давид узяв мою руку та встав на одне коліно. Я ледь не почервоніла, але продовжувала спостерігати за ним, не розуміючи що відбувається.