Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Розмова їхня була хоч і уривчаста, але значно зв’язніша, ніж досі. Насправді, чи не вперше Ноемі мала враження, що розмовляє з живою людиною, а не тьмяним вуглецевим відбитком. Втім, це саме те, чим є Рут: слабеньким вуглецевим відбитком давно знищеного древнього манускрипту. Тож не варто винуватити дівчину в тому, що її словам бракує сенсу чи що вона постійно рухає ліхтарем угору-вниз, наче механічна лялька.

— Так, ти вже бачила мене у домі, — відповіла вона, торкаючи Рут за плече. — Я хочу спитати в тебе дещо і сподіваюся, ти знаєш відповідь. Наскільки сильний зв’язок між твоєю родиною й будинком? Чи може Дойл піти з нього і більше не повертатися? — спитала вона, згадавши Френсісові слова.

Рут схилила голову і поглянула на Ноемі:

— Батько дуже сильний. Відчувши, що щось не так, він відправив матір та інших… спинити мене. Я намагалася зберігати ясність розуму, записала свій план, зосереджуючись на кожному слові.

Сторінка зі щоденника. То вона для того, щоб не забути план? То це і є ключ до Сутіні, щоб увійти в неї? Зосередитися на командах та інструкціях, і хай вони ведуть тебе самі?

— Рут, чи під силу комусь із Дойлів покинути дім?

Рут уже не слухала її, тільки дивилась скляним поглядом. Ноемі стояла рівно навпроти неї.

— Ти думала про втечу? З Беніто? — знову спитала вона.

Кліпнувши, дівчина кивнула.

— Так, — шепнула вона. — Може, це вдасться тобі. Я думала, що зможу, але це ніби ланцюг. Це у нас у крові.

Як у тих цикад, про яких розповідав їй Френсіс. «Якщо треба, я винесу його звідси», — подумала вона, ще більше ствердившись у своїй думці, хай би які невтішні були слова Рут. У всякому разі в неї лишалася можливість витягнути Френсіса з лап Говарда Дойла та його моторошного будинку.

— Тут темно, — промовила Рут, дивлячись у небо, на якому не було ні місяця, ні зірок. Самі лиш темрява і туман. — Візьми його, — простягнула вона їй ліхтаря.

Ноемі взяла, стиснувши пальці навколо металевої ручки. Рут сіла біля підніжжя пам’ятника, торкнулася ніг Аґнеси і подивилась на неї. Відтак лягла, немов збиралася поспати на трав’яному ліжку під туманною ковдрою.

— Не забувай розплющувати очі, — сказала наостанок вона.

— Розплющ очі, — прошепотіла Ноемі.

Прокинувшись, Ноемі виглянула у вікно. Сонце вже встало. Весілля мало відбутись увечері.

24

Весілля проводили навпаки: спершу бенкет, за ним — церемонія.

Усі зібралися в їдальні. Френсіс і Ноемі сіли разом, Флоренс і Каталіна — напроти молодих, Вірджил — у голові столу. Не прийшли тільки Говард і лікар Каммінс.

Слуги запалили свічки й розставили посуд на білій дамастовій скатертині. У високі вази з бірюзового скла поставили дикі квіти. Тарілки й кубки усі були зі срібла. Хоч ретельно начищені, виглядали старими — старшими за ті, що якось полірувала Ноемі. Такі використовували на бенкетах років чотириста тому, коли не більше. Це були сімейні реліквії, які вони ретельно зберігали у своєму сховищі, складеними в спеціальні коробки — як той ґрунт, привезений Говардом для відновлення світу, в якому він був господарем.

Френсіс сидів праворуч від неї у сірому двобортному фраку, білій жилетці й сірій краватці. Ноемі подумала, чи не належав костюм колись нареченому Рут, а чи перейшов до нього від якогось іншого родича. Для Ноемі зі скрині дістали нову фату з білої тюлі, що кріпилася до голови шпильками.

Ноемі нічого не їла, пила тільки воду і не розмовляла. Решта також мовчали. Вочевидь, родина відновила старе правило цілковитої тиші, яку лише зрідка порушувало тихеньке шурхотіння серветок. Ноемі подивилась на Каталіну. Кузина кинула погляд у відповідь.

Уся ця сцена нагадала їй малюнок з однієї збірки казок, яка була у неї в дитинстві. Там було зображено весільний банкет, на який прийшла зла чарівниця. Пригадала стіл, заставлений стравами і пирогами, жінок з високими зачісками і чоловіків у каптанах із широченними рукавами. Вчергове торкнувшись свого кубка, задумалася про його вік. Коли народився Говард: триста, чотириста, п’ятсот років тому? Невже й він ходив тоді у камзолі й панталонах? Вона бачила його уві сні, однак він був дуже розмитий, та й з плином часу спогад тільки притлумився. Скільки разів він помирав і переселявся в нове тіло? Поглянула на Вірджила. Той зиркнув на неї у відповідь і підняв келиха, через що вона миттю потупила погляд у тарілку.

Пробив годинник, сповістивши їх про початок. Усі встали. Френсіс узяв її за руку, й уся їхня крихітна процесія потягнулась нагору, до Говардової кімнати. Ноемі інстинктивно відчувала, що все має відбутися саме там. На вході затнулася і щосили стиснула Френсісову руку.

— Я з тобою, — тихо шепнув він.

Увійшли. В затхлому повітрі витав сморід зіпсутих харчів. Говард лежав у ліжку, його губи були чорні, вкриті струпами. Цього разу він був укритий ковдрою. Біля нього стояв лікар Каммінс. У церкві панували б пахощі фіміаму, одначе в цій обителі смерділо гниллю.

Перехопивши погляд Ноемі, старий розтягнув рот у посмішці.

— Моя люба, ти прекрасна, — промимрив він. — Ти одна з найкрасивіших наречених, яких мені випадало бачити.

Мимохіть їй подумалося, скільки могло їх бути на його віку. Як казала Флоренс, вона чергове гарненьке личко у його колекції.

— Відданість сім’ї заохочується, а спротив карається. Не забувайте це і будете щасливі, — продовжив дідуган. — Час одружити вас. Ходіть до мене.

Каммінс відійшов, і молодята зайняли його місце біля ліжка. Говард заговорив латиною. Ноемі не розуміла і слова з того, що він каже, та коли Френсіс став на коліна, вона повторила за ним. Цей постановочний уклін батьку мав своє значення. «Повторення, — подумала Ноемі. — Проходження того самого шляху знову і знову. По колу».

Говард дав Френсісу лаковану скриньку, і той її відкрив. Всередині, на плюшевій подушечці, лежало два засушені гриби жовтого кольору.

— З’їжте їх, — наказав Говард.

Ноемі взяла свій шматочок, Френсіс зробив так само. Вона не хотіла класти його в рот, щоб ненароком не зменшити, а то й зовсім перекрити дію зілля, яке вона весь цей час потайки вживала. Крім того, її непокоїло й походження гриба. Де він виріс — у подвір’ї дому чи на цвинтарі, вдобреному людськими тілами? Чи, може, Говард сам виростив його на власному тілі, зірвав пальцям і з дірки, що лишилась від нього, полилася чорна бридота?

Френсіс торкнув її за зап’ясток, показуючи, що вона має покласти гриб йому в рота. Відтак настала його черга погодувати її. Обряд нагадав Ноемі чудернацьку пародію на причастя, й від думки про це вона нервово пирхнула.

Вона швидко проковтнула гриба.