Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

якого в неї запалало сонячне сплетіння, заморозив м’язи правого стегна, від чого стопа дурнувато заметлялася в повітрі. Джессі розплющила очі й побачила спальню, промені світла в якій знову видовжилися й покосилися. Ще не зовсім те, що французи називають l’heure bleue[63], але цей час швидко наближається. Джессі чула грюкіт дверей, відчувала запах власних поту, сечі й прокислого виснаженого віддиху. Усе було саме так, як і перед тим. Час просунувся вперед, але не стрибнув, як трапляється, коли прокидаєшся з незапланованої дрімоти. Руки змерзли ще трохи більше, подумала Джессі, але заціпеніння було на тому ж рівні, що й до того. Вона не спала і не снила… але щось таки робила.

«Я і ще раз можу так зробити», — подумала вона й заплющила очі. У ту ж мить Джессі повернулася на ту немислимо громадну толоку. Дівчина з великим знаком оклику, що стримів у неї між дрібних грудей, серйозно й мило дивилася на неї.

«Є ще річ, якої ти не спробувала, Джессі».

«Неправда, — відповіла вона Періжечку. — Я вже все перепробувала, повір. І знаєш що? Думаю, якби я не впустила той чортів крем, коли собака мене злякав, то вибралася б із лівого наручника. Мені страшно не пощастило, що пес зайшов саме в ту мить. Або це карма. Щось таке».

Дівчина підпливла ближче, трава шепотіла в неї під босими ступнями.

«Не з лiвого, Джессі. Ти можеш вислизнути з правого. Шанс, звісно, невеликий, не лукавитиму, але він є. Думаю, справжнє питання тепер у тому, чи дійсно ти хочеш жити».

«Звісно ж, хочу!»

Ще ближче. Ті очі — димчастого кольору, що спробував бути блакитним, але йому не зовсім вдалося, — тепер наче заглядали їй крізь шкіру в саме серце.

«Справді? Я не впевнена».

«Ти що, здуріла? Думаєш, я хочу бути тут, прикутою, коли…»

Очі Джессі — які після стількох років досі намагалися бути блакитними, і досі їм це не зовсім вдавалося — повільно розплющилися. Вони роззирнулися кімнатою з виразом переляканої серйозності. Побачили її чоловіка, що тепер лежав у неймовірно викрученій позі, втупившись у стелю.

— Я не хочу бути тут прикутою, коли стемніє і повернеться бабайко, — сказала вона порожній кімнаті.

«Заплющ очі, Джессі».

Вона заплющила. Періжечок стояла у старій фланелевій нічнушці, спокійно дивилася на неї, і Джессі тепер бачила й іншу дівчину — товсту, з прищавою шкірою. Другій не так пощастило, як Періжечку. Їй утекти не вдалося, якщо смерть у певних випадках не вважати способом утечі (що Джессі з певною охотою була готова прийняти). Товста дів­чина або задушилась, або в неї сталася якась судома. Її обличчя набуло фіолетово-чорного кольору літнього грозового фронту. Одне око вибалушилося з очниці, друге вибухнуло, наче розчавлена виноградина. Язик, кривавий від численних укусів, здійснених в останні хвилини життя, випинався поміж губ.

Джессі, здригнувшись, обернулася до Періжечка.

«Я не хочу так закінчувати. Що б зле зі мною не було, не хочу закінчувати отак. А як вибралася ти?»

«Вислизнула, — одразу ж відповіла Періжечок. — Вислизнула з чортової хватки й просочилася на Землю Обітовану».

Попри виснаження, Джессі відчула пульсацію гніву.

«Ти хоч слово почула з того, що я сказала? У мене впала та їбана баночка “нівеї”! Собака прийшов, налякав мене, і я впустила її! Як мені…»

«А ще я пам’ятаю затемнення. — різко перебила її Періжечок з інтонацією людини, яка вирішила не терпіти складні й незрозумілі соціальні формули: ти мені реверанс, я тобі поклін, беремося за руки. — Ось як я насправді вибралася. Пригадала затемнення і те, що сталося на терасі, коли воно ще не закінчилося. І ти також пригадай. Думаю, це для тебе єдина можливість вибратися. Ти більше не можеш тікати, Джессі. Повернися обличчям до правди».

Знову це? Лише це? Джессі відчула глибоку хвилю виснаження й розчарування. На мить-другу до неї майже повернулася надія, але нічого не дала. Зовсім.

«Ти не розумієш, — сказала вона Періжечку. — Я вже йшла цим шляхом — пройшла його до кінця. Так, думаю, те, що зі мною вчинив тоді батько, якось стосується того, що відбувається тепер. Думаю, це має принаймні якусь імовірність, але навіщо знову проходити через весь той біль, коли мені ще стільки іншого болю доведеться перетерпіти, перш ніж Бог нарешті знудиться мене мучити й вирішить опустити жалюзі?»

Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці, дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джессіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані, коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепила очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій, мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із млявих осінніх мух.

— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.

Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність — справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати, чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з самого повітря.

— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип. Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загрозливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?

Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він і зовсім стих.

«Повертайся до затемнення, Джессі».

— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жодних відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?

«Ветхий Адам»[64]. Це словосполучення цілком природно виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом, хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь кольорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке наліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там. «Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько, що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарненькою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічого злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у сарафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані, про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося. Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдоб­но стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло), обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація, яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»[65], але…

«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим, що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке відбувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс[66] чи вздовж Тобакко-роуд[67]. Мій батько був не перший представник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу, що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу, що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».