Ольга Джокер - Не рідні, Ольга Джокер

-У нас, як я розумію, розмова в неформальній обстановці буде. 

- Так, у мене справа. Важлива. 

- Мені коротко описали, Кирило. Але ти докладніше розкажи. Ще раз. 

За роки служби Космінін обріс міцними зв'язками. Він і не з такої халепи допомагав виплутатися. Саме тому я до нього і прийшов, готовий заплатити будь-яку ціну. 

- Мда, - підсумовує Віктор Сергійович, вислухавши мою розповідь. 

- Тут можна що-небудь зробити? 

- Можна. Але ти ж розумієш, що прізвище твоє чисте і незаплямоване, забруднять по самі помідори? 

- Розумію. 

- І мови про підвищення тоді бути не може , Самсонов.Готовий віддати свою посаду Смоліну? Готовий плюнути все те, чого домігся? - Космінін подається вперед і складає зморшкуваті руки перед собою. - Ти скажи мені: воно того варте? Вірніше, вона того варта? 

Залишити Віту в тюрмі? Нехай без мене пливе далі? Зробити вигляд, що я ні при чому? 

Зізнатися чесно, я цього хотів, коли був у нестямі від гніву. Мріяв налякати, покарати і провчити, щоб наступного разу спочатку думала, а потім робила. Можливо, подіяло б. 

- Варто, - відповідаю Космініну. 

- Засмутив ти мене, Кирило, - хитає він головою. - Але раз вирішив, то хай буде по-твоєму. А тепер іди. Я подзвоню днями і скажу умови.