Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

class="p1">— Е-е, але грозові хмари йому добре вдалися, — зронив Лобсанґ, ковтнувши слину. — Гарні, е-е, світлотіні…

— Подивися, хто з цих хмар з’являється, — підказала йому Сюзен.

Лобсанґ примружив очі, щоб краще побачити потріскані купчасті хмари і скам’янілу блискавку.

— О, так. Чотири вершники. Їх часто можна бачити в…

— Добре порахуй, — не дослухала його Сюзен.

Лобсанґ вирячив очі.

— Там двоє…

— Не будь дурним, там п’ят… — почала вона, а тоді простежила за його поглядом. Його зацікавило не мистецтво.

Двоє аудиторів квапливо віддалялися від них, прямуючи до Порцелянової кімнати.

— Вони від нас тікають! — вигукнув Лобсанґ.

Сюзен схопила його за руку.

— Не зовсім так, — заперечила вона. — Вони завжди радяться! Для цього їх має бути троє! І вони зараз повернуться, тому поспішаймо!

Вона смикнула його руку й заволокла хлопця до наступної галереї.

В дальньому кінці виднілися сірі постаті. Сюзен і Лобсанґ побігли далі повз запорошені гобелени до ще однієї величезної старовинної зали.

— О, боги, це ж зображення трьох величезних рожевих жінок лише з… — почав був Лобсанґ, пробігаючи повз картину.

— Не відволікайся, чуєш? Тут був коридор до головного входу! Це місце аж кишить аудиторами!

— Але ж це просто стара художня галерея! Тут для них нічого немає, що вони тут могли знайти?

Вони пригальмували на слизьких мармурових плитах. Широкі сходи вели вгору до наступного поверху.

— Ми тут опинимося в пастці, — застеріг Лобсанґ.

— Довкола є балкони, — мовила Сюзен. — Ходімо! — Вона поволокла його сходами вгору, а тоді крізь арку. Після чого зупинилася.

Галереї були заввишки в декілька поверхів. Відвідувачі могли дивитися з другого поверху вниз, на перший. І там унизу було видно вельми заклопотаних аудиторів.

— Що вони там роблять зараз, чорт забирай? — прошепотів Лобсанґ.

— Я думаю, — похмуро припустила Сюзен, — що вони поціновують Мистецтво.

Міс Мандаринова була роздратована. Її тіло ставило їй дивні вимоги, а довірена їй робота просувалася вкрай погано.

Рама, в якій раніше була картина сера Роберта Плювачки «Застряглий у річці фургон», стояла притулена до стіни перед нею.

Вона була порожня. Голе полотно лежало акуратно скручене поруч. Перед рамою, ретельно складені за розміром, височіли купки пігментів. Декілька десятків аудиторів розщеплювали їх на молекули, з яких вони складалися.

— Далі нічого? — запитала вона, проминаючи їх.

— Ні, міс Мандаринова. Поки що тільки відомі молекули й атоми, — відповів один аудитор, голос якого легенько тремтів.

— То, може, це пов’язано з пропорціями? Молекулярним балансом? Фундаментальною геометрією?

— Ми продовжуємо…

— Покваптеся!

Решта присутніх у галереї аудиторів, що діловито скупчилися перед тим, що колись було картиною і, фактично, й далі залишалося нею, оскільки в кімнаті досі були присутні всі її складники-молекули, підняли на мить голови, а тоді знову зосередилися на своїй роботі.

Міс Мандаринова ставала дедалі лютішою, бо ніяк не могла зрозуміти, що саме її розлючує. Однією з причин було, мабуть, те, що містер Білий, доручаючи їй це завдання, якось дивно на неї подивився. Для будь-якого аудитора було незвичним явищем, коли на нього дивилися — адже жодному аудитору майже ніколи не приходило в голову дивитися на іншого аудитора, бо всі аудитори мали однаковісінький вигляд — а ще для них була незвичною думка про те, що хтось може повідомити щось виразом свого обличчя. Або взагалі мати обличчя. Або мати тіло, що так дивно реагує на вираз чийогось обличчя, і яке в цьому випадку належало містеру Білому. Коли він на неї отак подивився, вона відчула несамовите бажання роздряпати йому мармизу.

Що було абсолютно без жодного сенсу. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно іншого аудитора. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно будь-чого. Жоден аудитор узагалі не повинен нічого відчувати.

Вона ж відчувала лють. Вони втратили стільки сил і можливостей. Було цілковитим безглуздям комунікувати рухами окремих ділянок шкіри, а щодо язика… Блєрк-к-к…

Наскільки їй було відомо, впродовж усього існування всесвіту жодному аудитору не довелося відчувати щось подібне до блєрк-к-к. А це жалюгідне тіло постійно давало нагоди для блєрк-к-к. Вона могла залишити його будь-якої миті, але… частина її самої не хотіла цього робити. Весь час було це жахливе бажання зачекати ще секундочку і ще.

А ще вона відчувала голод. І це також було без жодного сенсу. Шлунок був мішечком для перетравлювання їжі. Він не повинен був командувати. Аудитори могли чудово виживати, обмінюючись молекулами з навколишнім середовищем і використовуючи будь-яке місцеве джерело енергії. Це було фактом.

І от спробуйте переконати в цьому шлунок. Вона відчувала його. Він там сидів і бурчав. Від неї постійно чогось домагалися її внутрішні органи. Чому це… чому це… чому вони взагалі відтворили ті внутрішні органи? Блєрк-к-к.

З неї було вже досить. Вона хотіла… вона хотіла… вона хотіла самовиразитися, прокричавши якісь, якісь, якісь жахливі слова…

— Безлад! Веремія!

Решта аудиторів нажахано озирнулися.

Але цих слів було замало міс Мандариновій. Вони просто не мали тієї сили, як колись. Повинно було бути щось гірше. Ага, ось воно…

— Органи! — гаркнула вона, втішена, що знайшла нарешті потрібне слово. — На що це ви… органи, вилупили очі? — додала вона. — Мерщій до роботи!

— Вони все розбирають на частини, — прошепотів Лобсанґ.

— Типові аудитори, — пояснила Сюзен. — Гадають, що саме так можна все з’ясувати. Знаєш, я їх ненавиджу. Справді.

Лобсанґ зиркнув на неї скоса. Монастир не був одностатевим закладом. Тобто, він був таким, але офіційно ніколи таким не визнавався, просто думка про можливість перебування там жінок ніколи не виникала навіть у тих мізках, що мали здатність мислити в шістнадцяти вимірах.

А от у Гільдії злодіїв розуміли, що дівчата були принаймні не гірші за хлопців у всіх злодійських починаннях — наприклад, він завжди тепло згадував свою однокласницю Стефу, яка могла красти кишенькові гроші з задньої кишені і лазити по стінах краще за будь-якого найманого вбивцю. З дівчатами йому було цілком комфортно. Але Сюзен його лякала до смерті. Було таке враження, ніби якесь приховане місце в її нутрі аж вирувало від люті, яку вона зовсім не стримувала при вигляді аудиторів.

Він пригадав, як вона вдарила одного з них гайковим ключем. Вона тоді тільки ледь помітно й зосереджено нахмурилася, немовби впевнюючись, що виконала свою роботу належним чином.

— То ми йдемо? — відважився запитати він.

— Глянь-но на них, — мовби й не чула його Сюзен. — Тільки аудитор може розібрати картину на складники, щоб з’ясувати, що робить її мистецьким твором.

— Там ціла купа білого пороху, — сказав Лобсанґ.

— «Чоловік з великим фіговим листком», — недбало уточнила Сюзен, пильно приглядаючись до сірих постатей. — Вони й годинник розберуть, шукаючи, де в нього цок.

— А як ви знаєте, що це «Чоловік з великим фіговим листком»?

— Я просто пам’ятаю, де він стояв, тільки й того.

— Ви, е-е, цікавитесь мистецтвом? — ризикнув запитати Лобсанґ.

— Я знаю, чим я цікавлюся, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду