Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Нам треба переправитись ще через більше озеро… — сказав Віктор, глянувши на карту. — Потім буде кілька зал. А зараз ми прибуваємо на кінцеву станцію. Думаю, що до обіду…

— Вікторе! — урвала його звідкись із темряви Марія. — А де скелет мастодонта?

Але їй відповів не Віктор, а Йонел — він теж вивчав карту:

— У першій залі, в яку ми зайдемо. Це радше маленька зала, якщо судити з карти.

Тік — він досі весь час був ззаду — раптом майнув, мов привид, повз Віктора та Йонела, випередив і Марію, і тільки Цомбі був поперед нього.

— Стій, Тіку! — спробував Віктор зупинити його. — Увага! Чуєш? Праворуч заглибина!

— Тіку! — крикнула й Марія. — Назад, паливодо!

— Ура-а! — почулось ображено у відповідь. — Тривога! Гарна тривога! Усі сюди! Ура-а-а! Я знайшов кістку мастодонта!

Усі троє кинулися до світляного ореолу, що його відкидав Тіків ліхтар… і побачили щасливого малюка, який зручно вмостився на купі каміння саме на тому місці, де карта показувала небезпечний виямок. У руці він тримав якусь кістку, котру вихопила в нього, підбігши, Марія. Вивчення кістки тривало не довго. Йонел і Віктор дивилися на неї розгублено, але Марія швидко доконала їх:

— Тіку, це ти її знайшов?

— Майже я… — відповів маленький паливода.

— Гм-м… — погрозила йому Марія. — Аби ти знав, Тіку, що твій мастодонт перетворився впродовж ер у теля.

— У теля?! Не може бути! У слона!

— Ні, Тіку… Саме в теля. Це кістка з телячого антрекота.

— А що тут робило теля? — не здавався малюк. — Може, це кістка мастодонтеняти, — почав просити він.

Але беззаперечний аргумент приніс Цомбі. Йонел знайшов пса променем ліхтаря тоді, коли той саме розправлявся з другою кісткою.

— Я ще не бачив собак, які гризли б кістки мастодонтів… — сказав Йонел.

— А чому? Хіба це не кістка?

— Справді? І ці кістки не можуть належати навіть мастодонтеняті? — почав скімлити Тік. — А як тут могло опинитися теля?

Це питання терзало Віктора, налякало Йонела, схвилювало Марію. Бо на нього була тільки одна відповідь: у печері був ще хтось. І якщо кістка гарненько обгризена, це означало, що в печері хтось побував зовсім недавно. З якою метою? І коли? Усі думали про це.

— Ф’юїть! — нарешті здригнувся Тік. — Аби ви знали — це кістки з харчового пакета.

— Тобі повертається розум у голову, — похвалила його Марія.

— Тоді це означає, — розлютився малюк, — що хтось відвідав печеру раніше від нас.

— Ото ж бо й воно, маленький!

— Не може бути! Я не хочу! Хто ще може насмілитись? Хто…

Він не доказав запитання, бо відчув під підошвою щось трохи м’якше, ніж каміння. Насправді нога його сковзнула в яму край потоку. Спрямувавши промінь ліхтарика туди, Тік мало не задихнувся від хвилювання. У ямі була коробочка, трохи побита іржею, продовгувата металева коробочка… Він швидко схопив її в ямі, притиснув до грудей і метнувся до Марії.

— Я знайшов чарівну коробочку! — шепнув він їй на вухо. — Ти не знаєш чарівного слова?

— Яка коробочка, Тіку? Яке чарівне слово?

Лише показавши коробочку сестрі, Тік згадав, що для того, аби вона не втратила чарів, про неї не можна нікому говорити, а особливо не можна нікому показувати. Він страшенно розлютився, особливо на того когось, він ладен був битися головою об стіну.

Марія швидко заспокоїла його, натомість розтривоживши інших:

— Ця бляшанка так само чарівна, як ота кістка антрекотова — з мастодонта… Хлопці! Ідіть швидко сюди! Я вам щось покажу!

Іржава бляшанка спантеличила обох: і Йонел, і Віктор крутили її навсебіч. Їхній висновок був схожий на Маріїн:

— Коробка з-під сардин… Де ти її взяв, Тіку?

Тік показав їм місце. Очевидно, її випадково кинули в ту яму, або, може, принесла вода. Але ні! Вода не могла принести. Всередині бляшанки ще виднілися плями від олії.

— Оце вже безперечно! — сказав Віктор. — Хтось був у печері перед нами… Один?.. Більше?.. І не дуже давно…

— Так… — погодився Йонел. — Бачив і я сліди олії на коробці… Ми повинні напружити увагу і не віддалятися одне від одного. Чуєш, Тіку?

— А хто тобі сказав, що не чую? — підстрибнув малюк. — Я чую краще, ніж ти, і чую те, чого ти не хочеш сказати. Я знаю, що тобі страшно, тому й говориш, щоб ми були біля тебе…

— Від цієї миті я тобі забороняю навіть торкатися до радіоапарата! — покарав його Йонел. — І тільки-но вийдемо з печери, я тебе відішлю додому!

— Цього зараз хочеш саме ти! — не здавався Тік. — О, як би тобі хотілося зараз бути вдома, ого-го!

Марія штовхнула братика і попросила його назад, а потім пошепки додала, щоб він не затівав сварки.

— Мені дуже дивно! — теж пошепки признався малий. — Хто знає, які ідіоти могли пройти тут, раніше від нас…

І знову підлітки відбули, що їх тисне якийсь тягар, а ще більше — тривога й неспокій. Вони забули про мету експедиції, забули про карту, усі враз стали схвильованими й мовчазними розвідниками, невпинно напружуючи зір, висвічуючи ліхтарями, сантиметр за сантиметром, усі закутки. Щастя, що тунель і зали були безколірні, спокійні, без прикрас, гладенькі, обридливі. Вони знайшли ще спалений сірник і два недокурки сигарет. А більше нічого й не треба було: досить спаленого сірника та двох недокурків. Навколо них Віктор зробив свій перший висновок із цієї приголомшливої сюїти, яка виповнить страхом усіх черешняків.

— Тут пройшла не одна людина… — почав він. — Не одна, а щонайменше дві…