Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, — дiлове й медичне —, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось.

Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом — яким колись у Європi вiдрiзнялись кнайпи, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же стiльчик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, вже пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив її бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльної учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьої. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille gr ces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнiї. А як ся має — ? З добiрнiшою насолодою, я проказав їй, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого обваженого таємним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалює таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила своїй Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв — "Ах, звичайно", сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок своєї лайдацької матерi?" "Сором!", скрикнула мiсiс Чатфiльд, "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Кореї".

"Насправдi", сказав я (користаючись дивосвободою, даною в сновидiннях).

"Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком — i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката".

До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск рук його був дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнiї. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся має — ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе своє майно на її iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком.

Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi поїздки в Рамздель. До цього, дотримуючись тої ме одологiчностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Куїльтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "R veilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономiї (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутної пам'ятi я зберiгав чиєсь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз життєрадiсним i доволi вiдразним родичем моїм, який жив i помер у Швейцарiї. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну покоївку-сположницю, — та на загал цей мерзотник був досить безпечний, додам, щоб стати моєю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Куїльтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi.

Свого часу, коли я був пацiєнтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнера, я поклав себе на серйозну операцiю, пiсля якої в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити таємну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Куїльтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби.

Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебуває його — славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз? Доктор Айвор (ач, тхор!) Куїльтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим їжаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку збудує менi "переднiй" апаратик, — я буду його носити, поки не осядуть ясна.

Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнґтона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення.

Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив! "Нi", сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращiй за вас".

Не знаю, чи доведеться моєму читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я знав це чудове почуття сонної свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд.

Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почуєте, як клацнув затвор. П'янливо притульно. Вмiст: вiсiм набоїв. Воронячий полиск. Готовий нестримно розрядитись.

34.

При першiй же бензиновiй станцiї в Паркiнґтонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Куїльтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'єднали. Чи це значило, що вiн у вiд'їздi? Я попрямував туди, — його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я поїхав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати моє ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було напевне розрiзнити рiчкову долину, з одного боку, й порослi схили — з iншого; попереду ж, як безпритульнi стежинки, нiчнi метелики пливли з чорної мряки в допитливе свiтло моїх фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я їхав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округлої галявини, вирiс замок жаху, велике дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'їзду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери.

Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Дитинства", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi смутнi "оргiї", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонної млостi.

Я неспiшно поїхав назад в Паркiнґтон, в своєму старому, вiдданому Iкару, який так спокiйно, бадьоро, працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з її заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще їздили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я проїхав повз вiдкрите драйвiн-кiно. В мiсячному бiлосяяннi, аж мiстичному в порiвняннi з несвiтлою й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузьке видмо пiдiймало пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльшому кренi неблизького вже свiту — ось наступної вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю.

35.

Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмої ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я — недосвiдчений кат i можу схибити.

Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набої в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив їх новенькими. Я так ґрунтовно викупав дружка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль.

На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я доїхав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'їхались. Витворний i ветхий будинок стояв, нiби в пеклi, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ґрунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення.

На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто — цього разу чорний повiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову.