Фрідріх Герштеккер - На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер

Проповідник підійшов до дівчат.

— Сидіть спокійно, поки стемніє, і ми вийдемо з хати. Як ви заприсягнетесь нам, що не будете кричати годину, після того як ми підемо, то сьогодні ж повернетеся до своїх приятелів.

— Ми будемо молитися, щоб бог поміг вам щасливо втекти, — радісно сказала Елен. — Але дотримайте ж своєї обіцянки! І зніміть з нас пута. Я…

— Кинь теревенити! — гримнув на неї Котон.

— Мені вже мотузка в тіло в'їлася, — правила своєї Елен. — Так болить, що ворухнутись не можу.

— Ну, зараз стане легше, — сказав Раусон і попустив дівчатам пута.

— Ходіть сюди, Раусоне, — сердито гукнув його Котон. — Регулятори он знову заворушилися. Здається, вони хочуть напасти на нас. Ох і кортить мені всадити тому Браунові кулю в голову! Я б якраз улучив.

— Ні, побережіть її надалі, — сказав Раусон. — Тепер не можна їх дратувати. Хіба що як вони підійдуть зовсім близько, кроків на десять, тоді стріляйте. І найперше в заводіїв. У Брауна, Гасфілда, Вілсона й Кука. Вони найнебезпечніші.

— А індіянин?

— Я за ним весь час стежу. Як тільки десь зачервоніє, я відразу стріляю.

— Він щойно пробіг за кущами. Гляньте, як собака припадає до землі.

— Ну, покажіть, як ви вмієте стріляти. Ви ж завжди хвалитесь, — почав під'юджувати його Раусон. — Заженіть червоношкірому дияволові кавалок олова між ребра, і я дам вам двісті доларів.

— Ого, — здивувався Котон, не спускаючи з ока індіянина, що показувався то в одному, то в другому місці. — Ви, певне, страшенно розбагатіли, коли даєте двісті доларів за один постріл! Ну, що ж, я спробую. Хай ось тільки він вигулькне…

Рушниця знову шарпонулася, але й цього разу Асоваум устиг сховатися перше, ніж Котон натиснув на гачок.

— Бий його лиха година! — вилаявся Котон і аж ногами затупотів з люті. — Недарма його названо Стрілою — так і шугає над землею! І що він надумав? Хоч би не вистежив, де стоїть човен, бо тоді не бачити нам острова.

Та індіянин і гадки не мав про схований човен. Він просто відвертав увагу обложених. Він хотів, як тільки стемніє, підкрастися до ворогів. Багато регуляторів, серед них Картіс і Кук, твердо обіцяли допомагати йому.

Так минала година за годиною. Сонце хилилося до заходу. Наставав вечір.

— Коли зайде сонце, — прошепотів Раусон своєму товаришеві, — я проберусь до човна й побачу, що там з ним. Думаю, що все гаразд. Ви ж стоятимете на чатах, поки я вернуся. Потім ми попереносимо туди зброю і… позатикаємо роти дівчатам. Вони сядуть у човен останніми. А як будуть пручатися — ну, тоді покажіть їм, які у вас кулаки. Раз тріснете як слід і поприглушуєте. Тільки глядіть не повбивайте зовсім.

— Не бійтесь. А якщо й зомліють, то це їм не зашкодить.

— Не так голосно! Ваша любка надміру цікава, он як нашорошила вуха.

— У кожному разі нам треба буде зразу ж плисти до того берега, — сказав Котон. — Там дуже густий очерет, і в його затінку нас ніхто не помітить. Добре хоч, що дівчата в темній одежі. А що далі з ними робитимем?

— З дівчатами? Ви не маєте чим іншим клопотатися? В крайньому випадку їм вистачить місця на острові або… в Міссісіпі. Ну, я піду. Пильнуйте ж, Котоне. Ще не дуже темно, тож ви зможете стежити за ними.

— Тільки не баріться! Бо мене аж морозом обсипає. Коли б уже швидше бути в човні! Той червоношкірий собака знов крадеться від берега. Стріляти?

— Ні, вже пізно! — мовив Раусон, піднімаючи ляду, що закривала підземний хід. — Ви тепер не влучите. В таку пору стріляти найважче. Але стежте за ним. Дивіться, де він крутиться. Я скоро повернусь.

Він зник в отворі. Котон переходив від шпарки до шпарки, щоб бачити кожен рух своїх ворогів.

— Маріон, — прошепотіла Елен до своєї приятельки. — Не журися! В мене вже руки вільні. Коли Раусон попускав мені пута, той другий розбишака саме гукнув його, і Раусон забув знову зав'язати мотузку.

— Розв'яжи й мене, — тихо попросила Маріон. — Мені дуже боляче й страшно.

— Цить, він іде, — прошепотіла обачна Елен, коли Котон підійшов близько до них. Щоб не було підозріло, вона навіть не ворухнулася, проте пильно водила очима довкола: хотіла побачити, де тут є зброя, аби, часом що, можна було захиститися.

На стільці, кроків за два від себе, Елен угледіла пістоля. А під стіною стояла заряджена рушниця.

— Ну, розв'яжи ж, — просила Маріон.

— Потерпи ще хвильку. Тільки-но Котон відійде в той куток, я тебе звільню. Тоді хапай рушницю, що стоїть біля тебе. Ти вмієш із неї стріляти?

— Умію

Котон, що кружляв по кімнаті, тим часом підійшов до ліжка, біля якого стояли дівча^-та. Далі він зник за опоною. Елен тільки й чекала тієї миті. Вона вже ступила крок до пістоля, як піднялася ляда й показався Раусон. Пильно дивлячись на дівчат, він виліз з отвору.

— Ви нічого не чули, Котоне? — спитав він тихо, коли той вийшов з-за опони.

— Де?

— Мені здалося, що десь тріснула дошка. Ніхто не міг підкрастися до хати?

— Хіба що з допомогою самого диявола, — відповів Котон. — Паркан стоїть цілий. До того ж іще не дуже темно, і якби хто ліз через нього, я б побачив.

— Відколи почало смеркати, мені теж стало якось неспокійно. Хотів би я, щоб ми вже були на річці.

— З човном усе гаразд?

— Так, можна сідати й плисти. Ну, збираймося.

— Але дівчат…

— Треба приглушити. Берімося до роботи!

— А як ми попереносимо зброю та валізки? Якщо треба перти дівчат, то…

— Ви спершу віднесете валізку й дві рушниці. Заблукати тут ніде — хід веде просто