Василь Іванович Ардамацький - Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький

глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:

— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!

— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.

— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?

— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.

— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.

— Принциповий ледар і базікало!

— Давно його треба було вигнати…

— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.

— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.

Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…

Розділ шостий
1

Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.

— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.

— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.

Вольський подав йому склянку води:

— Сідайте, випийте.

Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:

— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.

— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.

— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.

— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.

— Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!

— Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, — як тільки міг, рішуче промовив Вольський. — Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.

— Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.

— Облиште! — Вольський розгнівався, він більш за все на світі ненавидів брехню. — Як це можна?!. Турбуватися про свою долю і при цьому говорити неправду? Говорити неправду не тільки мені, але й самому собі! Ви ж чудово знаєте, що доручення давали вам. Саме вам… А Добровольський мав як старший науковий співробітник тільки простежити за вами. Ви зрозумійте тільки, що означає ваша забутливість, коли ми зайняті такою важливою для всієї держави справою!

— Сергію Дмитровичу, пробачте за мимовільну неправду. Я рятую життя, чіпляюся за що попало… — хитрував Аксенчук. — Але ж факт, Сергію Дмитровичу, що доручена мені справа становила таку маленьку і таку незначну часточку, що…

— У нашій справі маленьких часточок нема, — перебив його Вольський. — Словом, ми з вами марно гаємо час. Наказ підписаний, і відміняти його я не збираюсь. Здавайте секретареві усі службові документи.

— Тоді все. Кінець! Кінець!.. — Аксенчук підвівся, хитаючись, наче від болю.

Вольський намагався на нього не дивитись, боявся, що в останню хвилину зглянеться і зробить поступку.

— Все. Пробачте, професоре, за турботу, — прошепотів Аксенчук і, хитаючись, пішов до дверей.

І тут Вольський не витерпів.

— Будете влаштовуватись на роботу, хай звідти мені подзвонять, я вас підтримаю.

Аксенчук, нічого не сказавши, вийшов з кабінету…

Катастрофа, що спіткала Аксенчука, була не випадкова. Із усього, що з ним трапилося, найстрашніше було те, що він не усвідомлював до кінця своєї провини і не розумів, що до катастрофи він сам ішов усі останні роки свого життя.

Микола Аксенчук втратив матір, коли йому не було ще й десяти років. Батько вдруге не одружився і всю свою любов віддав єдиному синові. Відомий хірург, який врятував від загибелі сотні людей, своєю сліпою любов'ю і переконаністю, що виховує незвичайного хлопчика, поступово вів сина до загибелі. Не знаючи ні в чому відмови, Микола був упевнений, що кожний його вчинок знайде схвалення, і ріс з переконанням, що йому призначене якесь особливе, легке й красиве життя. Власне, так він і жив аж до несподіваної смерті батька, що сталася два роки тому. Микола був здібний юнак, без особливих труднощів учився в школі, а потім в інституті. Він навіть був по-своєму талановитий — на останньому курсі інституту запропонував ідею нового вимірювального приладу для випробування металу на міцність, за