Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

вивів його до Квебека. Важким видався той гірський шлях. В індіанців не було коней, довелося розраховувати лише на власні ноги і витримку.

Переселенці, що жили в убогих халупах столиці Нової Франції, переважно скуповували в місцевого населення шкури звірів. Тут Сірано зустрів і французів.

Проте його поношений камзол викликав підозріння, і він попервах сказав, що корабель, на якому плив, зазнав аварії, тому довелося майже через усю країну добиратися до річки Святого Лаврентія. Йому вірили й не вірили. Та коли він згадав про радника губернатора мсьє Ноде, ставлення до нього трохи змінилося.

Сірано провели до “палацу”. Глумливіше не можна було назвати ту хатину, де владарював мальтійський лицар Шарль де Монманьї, призначений намісником короля в колонії, що за площею переважала Францію.

Основна влада належала тут торговельним компаніям, які промишляли хутром, закуповували в індіанців цінну сировину.

Ноде досить холодно й стримано прийняв Сірано де Бержерака.

— Прошу вибачити, шановний мсьє, — сухо сказав він, — але я свого часу мав честь зустрічатися з названою вами людиною і, зізнаюся, не бачу між вами схожості.

— Дозвольте нагадати, мсьє Ноде, що ви виявили неоціненну послугу, переправивши мене в труні на фелюгу.

— Гм, — той недовірливо примружив очі, — звідки ви знаєте про долю юнака, котрий тоді навряд чи вижив?

— Він перед вами! Вас, очевидно, збиває з пантелику моя зовнішність. Вам запам’ятався мій виродливий ніс. Так-от, мені перебили його в бою під Аррасом. Та, дякуючи долі, що закинула мене в чужі країни, тамтешні лікарі звели слід від поранення.

— Радий повірити, що в індіанців є чарівники, які вміють заживляти такі рани. Тоді познайомте мене з ними.

Від несподіваного повороту розмови Сірано аж присів.

Як переконати цього рухливого товстуна, що перед ним той самий Бержерак, якого він доставив у труні на фелюгу, а потім перевіз у кареті в Мов’єр?

“Мов’єр! Кюре! Вершитель Дорба! Доброносці!” — промайнула думка, і, підкоряючись мимовільному пориву, він зробив знак пальцями, якого його навчив ритор таємного товариства покійний Тристан Лоремітт.

Ноде спершу насторожено спостерігав, затим по паузі відповів таким самим знаком.

— Друже! Все, що ти розповів, приголомшливе. Я, було, з недовірою поставився до тебе. Тепер бачу: ти той сміливий юнак, котрий бився за нашого Кампанеллу, брат по обраному в житті шляху. Чим зможу — зараджу. Та насамперед тобі треба одягнути новий костюм. Я накажу пошити.

— Дякую за люб’язність. Але сподіваюся, що ви допоможете мені дістатися до Франції.

— Наступного тижня чекаємо звідти корабля. Та щоб потрапити на нього, тобі необхідно завоювати прихильність віце-короля і губернатора, лицаря мальтійського ордена Шарля де Монманьї.

— Спробую, тільки б трапилася така нагода.

— Але як ти поясниш своє перебування тут?

— Зізнаюся, як і вам: був змушений тікати разом із ритором доброносців у зоряному кораблі, що приземлився в Новій Франції.

— Що ти! Ні в якому рази Навіть згадка про доброносців викличе в нього неймовірний гнів. Тоді я нічим не зможу допомогти.

— Що ж йому сказати? — розгубився Сірано, і по обличчю промайнула тінь смутку.

— Придумай якусь нісенітницю, але правду — боронь боже! Орден, який представляє віце-король, створено хрестоносцями ще п’ятсот літ тому. Він спершу перекочував із Палестини на Мальту, а в Парижі мав, на думку кардинала Рішельє, особливий вплив. Тому й усунули Шарля де Монманьї подалі. Така ж доля спіткала й мене після участі в звільненні Кампанелли. Ставши радником лицаря, я розкусив його норов. Отже, раджу: чим безглуздішою буде твоя вигадка, тим вона видасться вірогіднішою віце-королеві…

Поки шили одяг для офіційного прийому, Сірано вигадав дивовижну легенду про свою подорож. Розмова відбулася в “палаці”, тобто в хатині переселенців, тимчасово відведеній намісникові короля, поки спорудять пристойний цегляний будинок. Лицар мальтійського ордену — набундючений і пихатий вельможа — вважав себе мудрецем і філософом, вдатним до високих думок. Він знічев’я розпитував Сірано, з якої той держави і як сюди потрапив.

Француз дипломатично зауважив, що його батько користувався спадкоємним привілеєм — не скидати капелюха в присутності короля. Це повідомлення справило на Монманьї приємне враження.

Сірано запально повідав йому ро те, що звершив сюди подорож повітрям, прив’язавши довкола себе багато склянок із росою, яку притягувало сонце і підняло його над землею. Очевидно, планета рухається, бо, почавши спуск, він опинився в Новій Франції замість околиць Парижа.

Віце-король був досить вихованою людиною. Чи то він повірив Сірано, чи тільки вдав, але люб’язно запропонував кімнату-клітку в своїй хатині. Ввечері, завітавши до гостя, сказав:

— Ви здійснили сміливу мандрівку, і я хочу переказати вам думку отців-єзуїтів, з якими щойно радився. Уявіть, шановний, вони наполягають на тому, що ви — чаклун. За даної ситуації найкраще для вас — признатися, що ви обманщик. Я ж гадаю, що шлях до Парижа, де ви були ще вчора, ви змогли б здійснити з допомогою сонця, яке притягує росу, навіть у тому випадку, якби Земля й не оберталася.

Сірано підсів ближче до Монманьї і, як тільки зміг, пояснив: планета все-таки обертається, і даремно сумніваються в цьому отці-єзуїти. Подумки він згадав Тристана — його Демоній мовби знаходився поряд і підказував, що саме йому говорити:

— Ваша світлість, ласкавий добродію, віце-король і губернатор! Я буду дуже щасливим, якщо дізнаюсь про вашу перемогу над отцями-єзуїтами, яким висловлюю свою повагу. Ви, безумовно, блискуче виграєте диспут, якщо нагадаєте їм: свідчення, ніби Сонце обертається навколо Землі, як це бачать наші очі і як стверджував язичник Птолемей, обманливе й суперечить здоровому глузду. Бо наше світило — центр Всесвіту, якому воно й дарує своє тепло. І йому, немов нашому королю, негоже бігати довкола своїх підданих.

— Доказ справді вартий