Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

того часу!), що вся «національно свідома» Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: «Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили», тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.

Ви, авторе, самі собі заперечуєте:

Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!

Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли «чотири ворожі сили»: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. «Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть». Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися.

І далі ви пишете таке:

Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття «великої зреченості і бойовитості» абсолютно не було в стані УПА, і що «лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького» аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи — Т. Шевченка і Д. Донцова!

Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему «демократизації» ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: «Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до «соціалістичних» переконань і психології наддніпрянських українців», ОУН-бандерівців на III-му «великому» зборі зманеврувала на такі «ревізіоністські» шляхи.

О. Баган пише:

Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось «інші», а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда.

О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв «слабості», «непослідовності» у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються «ревізіоністські» рішення III-го «великого» збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях «позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів», які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, «надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов». Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про «пристосування до умов», про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька.

В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті «провідні кадри», які не сиділи в комфортабельних апартаментах в «Целленбау», а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці «демократичні» рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.

Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: «Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з-під «арешту» гестапо — В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його «твердих» послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як «матеріал» для всяких «демократизаторів» і «соціалізаторів» ідеології і практики ОУН». (Виділено мною — В. М.)

Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, «історією». Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний?

Яким був кількісний склад УПА

Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал-фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про «борців за волю», про «національних героїв» із «Нахтігалю», добровольчої дивізії СС «Галичина», формувань ОУН-УПА та про те, що «національно-визвольні змагання» охоплювали «все населення краю», були «всенародними». Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так?

Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА — радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків.

Як свідчить «Енциклопедія українознавства», «на перевалі 1943–1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН». 314

«Історіограф» ОУН-УПА Петро Мірчук в книзі «Українська повстанська армія» стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) «власних» сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) «заприязнених народів». Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо «заприязнених народів», тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців — «східняків»), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА.

О. Субтельний в книзі «Україна: історія» подає таке судження: «Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30–40 тис.