Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Ой, пане, і не запитуйте: серце кров'ю обливається щоразу, як на нього подивлюся. Та й як він може поживати, коли після смерті государині Єлизавети Петрівни душа з нього по краплинці витікає?! Братик ваш то тінню бродить нашим палацом, то сидить у себе в опочивальні, стрічечки, очіпки й інші речі імператриці перебирає – і так день за днем. Тиміш йому тільки чай порожній та хлібець чорний носить, бо ні пирогів, ні м'яса, ані іншої якоїсь їжі граф не замовляє. А принесеш самовільно щось іще – гнівається, кричить… Підемо, пане, нагодую вас – хоч душу відведу.

Засмучений Кирило Григорович поплівся за Маврою. Не такого прийому очікував він, зовсім не такого… Ну та годі вже!

У їдальні було доволі спекотно, тому гість скинув не тільки плащ, але й камзол, і жилет, і навіть мереживний комір сорочки розстебнув: не до етикету зараз… Мавра наготувала всього, як колись, тільки подавали пізню вечерю не численні слуги й служниці, а вона зі старим Аполлінарієм.

Коли трапеза добігала кінця, у дверях зненацька виник Олексій Григорович і промимрив, переминаючись з ноги на ногу:

– А-а-а, Кирилко, от і ти…

Гетьман підхопився, рвучко обійняв брата.

– Я, Олесеньку, я приїхав!..

Кирило ледь упізнав його. Граф дуже схуд, висох, вигляд мав пом'ятий: згорблені плечі, тьмяний погляд, скуйовджене волосся, сива сплутана борода… Вилитий святий старець!

– Дарма ти з'явився тут, Кирилко… Сидів би собі в Батурині або у Глухові мирно, – прорипів Олексій.

– Що ти кажеш, Олесеньку?! Мене сам государ Петро Федорович викликав! Бач, не забув про гетьмана Розумовського…

– Ото й погано, що не забув… – пробурчав старий.

– Та ти що, Олесеньку?! Я от безупинно в газетах закордонних читаю – та Петро Федорович наш просто велика людина!!! Аж не віриться, що…

– А ти й не вір, – зненацька парирував брат.

– Ти несправедливий, Олесеньку: государ наш Таємну канцелярію скасував, безневинних з каторги повернув. А ще багато чого задумав: і війну припинити, і дворянство піднімати… Дворяни в армії служити не повинні, вірно! Я «Маніфестом про вільність дворянства» вдома зачитувався…

– От і сидів би вдома, і читав би тихесенько той маніфест.

– Олесеньку, ти просто давно вже у вищих сферах не обертався! Живеш затворником, духу змін не розумієш.

– Ой, Кирилко, як би не вилізли тобі ці зміни боком! Ой, горе буде, якщо захочеш зробити – а не вийде!..

– Та я завтра ж на прийом до імператора піду, важливі питання з ним обговорю… До речі, що чутно при дворі? Як там Катерина Олексіївна?

Втім, від такої розмови колишній фаворит ухилився, промимривши сумно:

– Сам побачиш… А поки йди і не надто широко плани свої перед царем розгортай. І ще пам'ятай: каторги від старих засуджених звільнили – тепер їх новими заповнювати потрібно!.. Ну та добре, утомився я, спати піду. І ти йди відпочивати, Кирилко: пізно вже.

Засмучений Кирило Григорович поплівся у відведені йому апартаменти, повалився на притулену до стіни кушетку, глибоко замислився й одразу ж заснув.

Зимовий палац, Санкт-Петербург, квітень 1762 року.

Зустріч із монархом привела Кирила Григоровича у стан справжнісінького шоку.

Петро Федорович приймав гетьмана в Малому кабінеті. Частину й без того нечисленних меблів звідси винесли, від колишньої пишноти залишилися тільки стіл і два стільці. Государ метався по приміщенню на негнучких ногах, тож найбільше скидався на безглуздий гігантський циркуль. От що повідомив по ходу біганини ожилий «вимірювальний інструмент»:

– Кириле Григоровичу, як добре, що ти прибув так скоро! Радий, надзвичайно радий – давай-но до справи… Хочу повідомити наступне. По-перше, нам треба припинити руйнівну війну проти Англії й Пруссії – годі, навоювалися!

– Абсолютно згоден, Петре Федоровичу. Я от хотів…

– Не перебивай, Кириле Григоровичу, я ще не все сказав!!! Тому вимагаю вислухати мене. А вже потім, якщо я тобі дозволю, говорити будеш ти. Тобі все зрозуміло??? Не чую!!!

– Мені все зрозуміло, государю, – відповів Розумовський приглушеним голосом.

– Отак от краще, а то розпустила вас усіх моя тіточка мені ж на голову… Кожен, бач, командувати намагається!.. А до речі, про що це я?!

– Ви говорили про війну, Ваша Величносте, – нагадав Розумовський.

– Про яку таку війну?! Я просив не перебивати мене!!! Якщо хочеш звернутися, то будь ласка робити це за статутом! А-а-а, от, згадав: я бажаю припинити руйнівну війну проти Англії й Пруссії. По-друге, у найближчому по припиненні війни майбутньому я маю намір, випросивши у Фрідріха Прусського відповідні вказівки, напасти на Данію, а якщо буде потреба – то навіть на цілий союз держав! Он як!

Государ вичікувально замовк. Він явно очікував реакції співрозмовника.

Але Кирило Григорович мовчав – адже не було команди говорити…

Нарешті Петро Федорович завищав:

– Не чую оплесків на свою адресу!!!

– Ну, звісно ж, – відповів Розумовський, немовби прокинувшись, – геніальний план, Ваша Величносте!

І навіть слабко посміхнувся.

Хоча, з огляду на перспективу нової війни (зважаючи на всі супутні обставини – не менш руйнівної, ніж нинішня!), радіти було зовсім нічому.

– А що тобі особливо сподобалося, Кириле Григоровичу?

– Мені?

– Ну звісно ж, тобі! Ти ж у нас тут Кирило Григорович, а я, до твого відома – Петро Федорович… Я знаю, ти людина розумна, тому знав, що ти обов'язково підтримаєш мій геніальний план.

– Так, государю, я повністю підтримую ваш геніальний план згортання воєнних дій, тому що це дуже обтяжливо для Гетьманщини, якою я управляю.

– Розумовський, ти що, не чуєш мене?! Я про війну з Данією запитую…

– А от нападати на Данію, як на мене, не треба. Держава повинна перепочити від воєнних дій. Знов-таки, я вважаю, що необхідно відновити будівництво в Гетьманщині…