Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

не хотів прокидатися, хоч ти підривай у нього над вухом ядерні двадцятикілотонні заряди з підземного полігону в штаті Невада.

Виїхали, коли сонце стояло вже високо ї коли все живе (і розумне треба додати) ховалося в затінок, їх рятувало якоюсь мірою те, що цього разу містер Ор розщедрився і взяв у туристському бюро новий «форд» з кондиціонером, найняв навіть гіда-перекладача, який їхав з ними в машині й мав задовольняти їхню цікавість.

Містера Ора цікавило найперше, як далеко до найближчого дорожнього притулку, де можна промочити горло не тільки водою або кока-колою. Але він щосили вдавав допитливого і доскіпливого мандрівника і раз у раз тицяв пальцем то сюди, то туди: «А це що? А це?..»

Перекладач, елегантний, жилавий юнак з підбритими, пофарбованими хною вусиками, намагався бути гранично лаконічним, ввічливим і вичерпним. Його англійська була вишукана, так ніби він учився в одному з англійських реномованих університетів (насправді закінчив американський університет в Каїрі), ім’я теж мав вишукане, але вже по-арабськи: Абдаллах, — одним словом, містер Ор не шкодував витрат. Чи, може, одержав відповідні вказівки від свого фонду? Але з якої б то речі?

Натикавшись пальцем на все, що трапляло на око, містер Ор перейшов до тем вищого порядку.

— А от коли б я однозначно запропонував якому-небудь вашому племені свою кандидатуру, мене могли б обрати шейхом? — поспитав він Абдаллаха.

— Трудно, але можливо, — обережно відповів той, — але за це треба платити.

— За що?

— Зате, щоб бути шейхом.

— Цим, як їх, вашим… бе… бедуїнам?

— Так.

— Але ж це однозначно ні в які ворота! Платити повинні бедуїни! Ми ж платимо своєму президенту? Що мені особисто найбільше подобається в американській демократії, так це американські податки!

— Тут усе навпаки, — терпляче пояснив Абдаллах, — колись справді платили бедуїни, тепер шейхи платять їм за те, що вони шейхи. От і все.

— Тоді навіщо ж ставати шейхом?

— Чоловік має велике моральне задоволення. А коли на землях його племені виявлять нафту, тоді до нього приходить ще й казкове багатство.

— Наф-фта! — поплямкав, смакуючи слово, мов цукерку, містер Ор, — наф-фта однозначно!

Лукас чув чи й не чув ці пусті балачки. Занурювався в безмежжя пустелі і вже його тут не було, був повсюди і ніде, в усіх часах і в цій миті.

Простори. Втрачений світ. Покинутість і безнадія. Життя тулиться до води, вузькі смужки родючої землі вздовж ваді-химерних річок пустелі, які оживають лиш на короткий час кілька разів на рік, а тоді вмирають, значачи свої русла обшліфованим тисячолітнім камінням, сухим, як розпач.

Тут більше надій на небо, ніж на землю. Тому з такою ніжністю оспіваний місяць і обчислено народження, рух і смерть кожної зірки, і небесний ефір наповнює і груди, і погляди, і розвогнену уяву ненаситних номадів, які вже тисячі років шукають під цими зорями щастя, істину, справедливість і вічність.

Простори їх не пригнічують. Вони рвуть душу, вливають у неї таке безмежжя, що людину поймає жах, і вона добровільно прагне жорстоких обмежень. Так з’явився пророк Мухаммед з його вірою і несамовитим кораном.

Багато слів народилося тут і пішло по світу. Слова закличні, з молінням, з грозьбою, з обітницями мудрості й райських насолод. Але не завжди слова несли розум, мир і спокій. Скільки людей захоплювалося чарами пустель і мальовничими руїнами серед бронзових пісків. Поети, ховаючись у затишних кабінетах, оспівували шляхи богів у промінні вечірньої слави, смуток забутих міст серед німих горбів, халдейські зорі, мов сльози вікір. А тим часом ненависть, яка клекотіла тут цілі тисячоліття, і досі не втихає, червоний гул крові стрясає землю, мов тяжкий пульс вулканів, жирний мозок деспотів, незрушних, мов мідні ідоли, і далі вимагає нових і нових жертв, і може, він, Лукас, теж така німа безвільна жертва і сліпо прямує в пащу ідола, загіпнотизований таємною тисячолітньою силою.

Тут вітер переставляє тебе з місця на місце своїми могутніми руками, неземні сили піднімають тебе над землею і над тобою самим, і поки тіло борсається десь унизу, борюкаючись з своєю убогістю і обмеженістю, дух возноситься на такі висоти, звідки можна побачити навіть край землі.

Край землі тут не просто бачиш, а можеш доторкнутися до нього, як до мідного сонця, яке душить усе живе спекою, зловісно-тьмавою, мов ртуть; до кам’янистих річок, що течуть серед марева, самі стаючи маревом; до гір і горбів, цих мовчазних вказівників гніву людей, богів і невизначеності.

Над пустелею є щось нематеріальне. Тут так само, як в арктичній і антарктичній зонах, людину навіки зачаровують переблиски світів неіснуючих, давно вмерлих, а може, ще й не народжених, а велике безгоміння радіє кволому людському голосу, мов найбільшому дару небес.

Може, тому в усі часи так приваблювала пустеля племена і народи, так щедро й невпинно творила в своїх надрах богів, царів, святині й престоли, може, тому таким незгасним полум’ям горіли тут душі і темно лилася кров.

Колись горіли душі, тепер горить нафта.

Слово «нафта» лопотіло на язику в містера Ора, мов звук дикого вогню в нічній тиші.

— Наф-фта! — лопотів містер Ор. — Тут завжди пахло нафтою!

Вже вкотре зупинилися, щоб «залити в систему охолодження» містера Ора. Зупинятися тут можна було хоч і через кожну милю. Бензоколонки, кав’ярні, притулки для самотніх мандрівників і туристських груп, модерні караван-сараї і цілі містечка зіндустріалізованого спочинку, насичення і розваг. На величезних щитах обабіч шосе кількома мовами виписано безкінечні переліки напоїв і наїдків, літери не менші, ніж на десять інчів[32], закликали: «Стань і спочинь!», «Стань і випий!», «Закуси, а тоді їдь!».

Після вологого холоду автомобільного кондиціонера Лукасові приємно було посидіти на відкритій просторій веранді, підставляючи обличчя, шию, груди сухому гарячому вітрові і смакуючи прозорою холодною водою. Мабуть, ніде в світі немає такої чистої і прекрасної води, як у цих спалених сонцем краях, і ніде не вміють її так цінувати, перетворюючи звичайне