Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

На мамин день народження ми з батьком купили кубинський банановий лікер і завбільшки як штурвал торт із вершками. Мама засмажила гуску, й ми після тривалого посту таки добряче наїлися. Це ж день народження, чи ні? Однак на ранок у мене повискакували нарости БЗУ, а це означало, що слід переходити на чай та біг, за одну пристойну вечерю треба розплачуватися годинами тренувань. Такі шалені зусилля, щоб залишатися білим… я вже втомився. А скільки разів переконував себе, що не треба себе жаліти.

У комунальній квартирі ставало чимраз гірше. Бімоньова вдавала з себе королеву, здатну приготувати лише шпинат, вона забороняла Тіні й мамі куховарити, вважаючи, що ми забагато їмо, підгодовуємо свого багатозвіра!

Станіслав Бімонь перетворився на справжнісінького ката, гнідаки його зненавиділи, та й ми, білі, вже почали боятися. Мама була засмучена, але стрибала, ми з батьком бігали на місці (він уже почав халтурити), Тіна з Рітою присідали так, що в них піт котився градом, Тібор тренувався на перекладині, оскільки ж Станіславові це видалося малоефективним, то він почав прив’язувати йому до ніг гирі — це нагадувало середньовічну катівню, таке жорстоке примітивне лікування видавалося гіршим за саму хворобу, якої людина може позбавитися, коли дуже того захоче. Допомогти хворому можуть лише інтелектуальні вправи, такі, як скажімо, АТ, а не казармена муштра й тілесні знущання.

Наша біла комунальна квартира завжди порожня. Ріта з’являється лише вночі, аби щось приготувати, а Тібор одного разу просто зник.

Скулившись на килимі, мов хвора тварина, Тіна щовечора чекає, дивлячись на двері, чи не з’явиться.

— Ти повинна розслабитись… Може, ввімкнути музику? — запропонував я Тіні, коли ми лишились у вітальні вдвох.

— Мені однаково, — відповіла вона безбарвним голосом.

Тоді я поставив касету з найшаленішим роком, єдине, що вона хоч трошки сприймала. Намагаючись її розворушити, я запропонував:

— Давай потанцюємо?

— Не хочу.

— Принести якусь книжку? Може, почитати тобі вголос?

На це вона взагалі нічого не відповіла.

Мені дуже хотілося вивести Тіну з цього трансу, однак вона ні на що не реагувала. Фіззарядка її взагалі не цікавила, але якби я їй хоч трошки подобався… Але ж вона кохала свого Тібора й хотіла лишитися коричневою, як і він.

Пізно ввечері у вітальні задзвенів телефон. Піднявши трубку, я почув писклявий жіночий голос: «Це, очевидно, Роганів вилупок? Передай Тіні, що Тібор зараз у мене і буде тут ще довго. Це Мія Робова».

Коли я переповів розмову Тіні, вона понуро промовила:

— Я так і знала…

— Що думаєш робити?

— А що тут вдієш?

Вона хвилину лежала мов мертва, потім дуже повільно підвелась, ніби в неї боліли всі суглоби, й підійшла до мене. Стромивши великі пальці в кишені, Тіна дивилася мені просто у вічі. Її погляд був незвичайний і нічого доброго не провіщав.

— Чого ти в мене втупився? — Хрипко мовила вона, хоча втупилася в мене саме вона.

Тіна витягла з кишені малесеньку пляшечку й висипала щось із неї на долоню. То був розчинний порошок.

— Ну, то не витріщайсь, а біжи мерщій по вино, у вас його вдосталь! — наказала вона. — За хвильку мене палитиме шалена спрага.

Я вискочив з комуналки й майнув додому. Наші вже спали, я схопив дві пляшки білого вина й побіг назад, передчуваючи недобре… Не знаю, власне, чого саме я тієї миті боявся.

У клубі було темно, але я розгледів Тіну. Вона була в самих джинсах. Пляшки видалися мені раптом надзвичайно холодними, а потім почали пекти руки.

Тіна перебрала їх від мене, спокійно поставила на стіл, а потім притиснула мої долоні до своїх грудей. Вони виявилися страшенно гарячими.

— Йди до мене… білий кролику, — шепотіла Тіна. — У тебе такі холодні руки… Але зараз тобі стане гаряче… Йди, не бійся… Ти ж завжди хотів цього…

— Так, Тіно, але… Розумієш, я думав…

— Не кажи нічого. Тепер уже мовчи. Тримай мене добре… Та не так… Зачекай, я сама.

З тихим сміхом молода жінка вклала збудженого юнака на підлогу, роздягла його як безсилу ляльку й притиснулася до нього… Тіна пила вино просто з пляшки, цілуючи Міхала ненаситно, аж поки він почав стогнати від болю. Тільки тоді вона відштовхнула його, швидко вдяглась і зникла.

Знесилений Міхал лежав горілиць, наче поранений. Я знав, як усе це відбувається у книжках, бачив у Лондоні порнографічні фільми й дуже сильно бажав цього… Але тепер мені смутно й гидко. Я завжди думав, що люди повинні хоч трохи любити одне одного.

АУТОГЕННИЙ ТРЕНІНГ (АТ) — це комплекс розумових вправ, мета яких знайти в собі ключ, відімкнути й вивільнити свої невикористані можливості, щоб розвивати їх далі. Для початку досить кількахвилинного щоденного тренування.

Ми підготували для наших глядачів короткий телевізійний прискорений курс АТ за популярною книжкою В. Леві «Вміння бути собою». Усім, хто цікавиться, радимо практично випробувати кожну інструкцію на собі.

АТ-1: УВАЖНИЙ ПОГЛЯД. Безперервно або з рівними проміжками часу споглядайте якийсь предмет (наприклад, коробку сірників), споглядайте 3–4 хвилини. Потім на 3–4 хвилини заплющте очі та спробуйте відтворити образ тієї коробки й мати його мовби перед очима якомога довше, з усіма подробицями. Після цього розплющте очі, порівняйте «уявну фотографію» з оригіналом. Повторіть це від п’яти до десяти разів. Ваше завдання — досягти уявного зорового бачення; в цьому вам допоможе тільки наполегливість.

АТ-2: ВНУТРІШНІЙ ВІДЕОСКОП. Протягом 2–3 хвилин втуптеся поглядом у якийсь предмет, скажімо в ту-таки сірникову коробку; далі переведіть погляд на склянку, аж доки обидва предмети зійдуться докупи. Потім спробуйте у явки вкласти коробку до склянки.