Робер Мерль - Чоловіки під охороною

дев’ятій годині. О цій порі, якщо мене не зраджує моя пам’ять (а особливо пам’ять його підслуховувального пристрою — але про це я ніколи йому й словом не прохопився), Дейв уже в ліжку. Мені хочеться, — провадить він трохи заклопотано, — щоб усе пройшло якнайпристойніше. І я сподіваюся (ці слова він виголошує владно), що посланців доктора Малберрі ви приймете добре: адже він (тут містер Берроу підвищує голос) виконує делікатне, але вельми патріотичне завдання, отож ми повинні ставитись до нього з усією шанобливістю.

— Звичайно, містере Берроу, — відповідаю я якнайчемніше.

Містер Берроу не додає більш ні слова. Він сказав усе й з усіма бюрократичними відтінками, яких вимагає його становище. Замість попрощатись зі мною, містер Берроу намагається пропустити мене повз себе у вузькому коридорі, втягуючи в себе черевце, щоб я не торкнувся його. Я теж, розминаючись із ним, відсторонююсь від нього. Мені не хочеться ненароком проколоти цей пухир і побачити, як він розпливеться клейкою рідиною на підлозі. Нарешті мені вдається обминути його. Я з полегкістю йду від містера Берроу. Дивна річ: я тільки порозмовляв із ним, а вже відчуваю себе якимсь липким.

Розділ дев’ятий

Дев’ята година. Дейв ліг спати. І ось я ходжу знічев’я, якщо так можна сказати, по кімнаті, сповнений водночас ніяковості й цікавості. Я побоююсь не самого «дійства», що його в крайньому разі можна кваліфікувати як медичну процедуру, а попередньої розмови з лаборанткою. Адже коли молоденька медсестра згоджується виконувати таке завдання з почуття обов’язку й патріотизму, то, тільки подумавши про неї, вже починаєш ціпеніти.

Мої побоювання виявляються безпідставними. О дев’ятій десять перед бараком зупиняється фургончик. Я кидаюся відчиняти двері, щоб мої гості, постукавши, не розбудили Дейва, і опиняюсь перед кремезною особою років тридцяти. Вона звертається до мене хрипким голосом:

— Доктор Мартінеллі? Що ж, чудово, ти не баришся. Ти чекав на мене під дверима?

Вона обертається до когось, кого я ще не бачу, й кричить:

— Рікардо, принеси сумку! Клієнт готовий!

— Не кричіть так, — кажу я. — В сусідній кімнаті спить мій син.

— Гаразд, — відповідає вона, — я вмію себе стримувати. Скільки хлопцеві років?

— Одинадцять, — кажу я, беру її за руку й веду до своєї кімнати.

— Ще надто юний, — каже вона, хихикнувши. Потім рушає попереду, легенько прогладжуючи мене нижче живота, ніби це — щось зовсім природне, звичайнісінька цікавість, яку мимоволі виявляє гостя.

— Рікардо! — знову кричить вона хрипким голосом до дверей.

— Цс-с! Син спить.

— О, справді! Рікардо, — каже вона, трохи стишивши голос, — ти несеш ту сумку чи ні? Я ж без неї, як без рук. — Вона моргає й регоче.

В моїй гості анічогісінько не свідчить про те, що вона має якийсь стосунок до медицини. Вона вся така нафарбована, що в мене аж у голові паморочиться, — чорні очі з наліпленими густими, мов кущі, віями, вохряне обличчя, криваво-червоні губи. Зовсім негарна. Риси обличчя грубі, ніс великий, вилиці широкі, лоб низький. Але все це рятує широченний, від вуха до вуха, рот з повними губами, чудові зуби й рожевий язик, що, як тільки вона починає говорити, виказує себе й здається надто довгим і прудким.

— Ну ж бо, Рікардо, де ти там? — кричить вона хрипким голосом і обертається до дверей, погойдуючи стегнами.

Цієї миті заходить Рікардо — низький, із тонкими рисами й чорними вусиками латиноамериканець у білому чепчику на маківці; на плечах у нього біла куртка, прикрашена зеленим значком із золотистою літерою С; на переніссі — окуляри з ледь затемненими скельцями, а на обличчі — вираз смутку. Він кладе на мій стіл сумку й запитально дивиться на жінку.

— Це Рікардо, — каже жінка, повертаючись і кидаючи на мене швидкий погляд, який я не встигаю вловити, бо на її губах одразу ж розпливається широка усмішка. Одначе цей рот зачаровує мене воднораз своїми великими розмірами, красою губів, зубів і язика. Навіть більше, коли очі, незважаючи на приклеєні вії та фарбу, якою вони підведені, лишаються досить невиразними, то рот приковує до себе увагу, губи, розтягуючись і стягуючись, весь час ворушаться, язик ходить ходором, а зуби то з’являються, то зникають.

— Мене, — провадить вона, тицяючи великим пальцем правої руки собі в праву грудь, — мене звати Бесс.

— Вітаю вас, Бесс! Вітаю, Рікардо!

— Buenos noches, senor[29], — каже Рікардо, дивлячись на мене з невимовним смутком.

Він говорить по-іспанському так, як колись негри говорили своєю мовою, щоб сподобатися грінго[30].

— Привіт, докторе! — нарешті вітається Бесс.

Рікардо знову зводить сумирний, запитальний погляд на Бесс, а та обертається до мене:

— Любий, ти хочеш, щоб Рікардо лишився тут?

Я спантеличено дивлюсь на неї, але нічого не можу прочитати в її очах. На щастя, вона всміхається, і я все розумію.

— Ні, ні, — категорично заперечую я.

— У кожного свій смак, — байдужно каже Бесс. — Ми можемо попросити його вийти звідси. Рікардо, зачекай на мене в машині.

Рікардо щулиться і, не сходячи з місця, зажурено дивиться на Бесс із виглядом собаки, якого проганяють з дому, бо в нього брудні лапи.

— Рікардо, ти чув, що я сказала? — гримає вона суворо, але з широкою усмішкою на повних губах, і я одразу ж розумію: Бесс ставиться до Рікардо з приязню.

Він це добре відчуває і, здається, ось-ось удавано чи по-справжньому заплаче.

— Йому не конче нудьгувати на самоті у фургоні, —