Збігнєв Херберт - Варвар у саду

Санлі — це місто, яким пройшлась історія. Вона мешкала у його мурах кілька століть, а потім пішла собі геть. Залишилися поросла травою арена, розірваний перстень галлоримських мурів, які штурмує дикий виноград, руїни королівського палацу, абатство св. Віктора, перетворене на галасливий інтернат, і один із найстаріших кафедральних соборів із великого клина кафедральних соборів Іль-де-Франсу.

А прецінь Санлі не сумне, принаймні не так безнадійно, як корона, вийнята з могили. Воно мов срібна монета з портретом грізного колись імператора, яку тепер можна безпечно крутити у пальцях, наче горіх. Санлі стоїть на невеликому узгір’ї, перепоясане Нонетою, на овиді віковічних лісів.

Ми сказали, що кафедральний собор у Санлі є одним із найстаріших готичних кафедральних соборів, що вимагає певного пояснення, оскільки хронології у цій справі помилкові та оманливі. Так би мовити, «ініціатором» готики був Сюже, міністр і регент королівства, котрий після призначення абатом кафедрального собору Сен-Дені, де відбувалися коронації (тепер цей собор розташований у робітничих передмістях Парижа й увесь закіптюжений димом заводів), узявся за реконструкцію старовинної каролінзької церкви, розширивши портали, хори й підносячи склепіння. При цьому було застосовано стрілчасті арки й хрестово-реберне склепіння, що, на думку деяких дослідників, є визначальним для готики. 19 січня 1143 року містом прокотилася буря, яка валила дерева та руйнувала будинки. Кафедральний собор, який тільки-но споруджували, залишився неушкодженим, що побожні вважали чудом, а архітектори — доказом конструктивної стійкості нового типу склепінь. В архітектурі розпочалася нова епоха.

Однак відкритим залишається питання, чи арки, які в хрестово-реберному склепінні схрещуються у формі літери X (їх винахід помилково приписували будівничим кафедральних соборів), мають аж таке капітальне функціональне й конструктивне значення, як міркували собі Віолет-ле-Дюк, Шуазі чи Ластері. Новітні дослідження інженера Сабуре та архітектора Пола Абрагама запропонували сенсаційну гіпотезу, що той ґатунок спорудження склепінь є нічим іншим, як лиш декоративним елементом; а висновок цей заснований на спостереженні за кафедральними соборами, які зазнали бомбардувань у 1914 році та лабораторних дослідженнях витривалості тогочасних матеріалів. Питання аж ніяк не просте, як здавалося б на перший погляд. До того ж, історики мистецтва з естетичними схильностями насамперед наголошують стильовий, а не конструктивний бік справи, цілком нову систему пропорцій готики.

Поширена точка зору, що новий стиль у мистецтві з’являється тоді, коли старий відцвітає. Така ботанічна теорія не витримує критики, коли йдеться про спадкоємність романського та готичного стилів. У середині XII століття, коли з’явився готичний стиль, романський жодною мірою не виявляв рис занепаду. Його витіснення не було зумовлене бажанням будувати вищі церкви, адже кафедральний собор у Везле не набагато менший, ніж паризький Нотр-Дам, та й план собору не зазнав принципових змін. Деякі дослідники народження готики пов’язують із політичною експансією Капетинґів, протистоянням духу Півночі духові Півдня, що знайшло свій кривавий вияв у хрестовому поході проти альбігойців. Понад усякі сумніви можна ствердити, що поява нового стилю відповідала новій духовній ситуації. Зосередженим, медитативним романським кафедральним соборам було протиставлено динамічні й ґвалтовні будівлі, в яких світло, «есенція божественності», почало відігравати домінуючу роль. Сприятливим ґрунтом для готики стала також любов Сюже до пишноти, багатства інтер’єрів і вітражів — отих сузір’їв шляхетного каміння при тисячах запалених свічок.

Сюже — жива й захоплююча постать. Син слуги, приятель королів, політик, організатор і будівничий, він ховав під духовним убором могутні пристрасті. Багатьох сучасників він дратував своєю полум’яною любов’ю до пишноти. Коли Сюже пише про золото, кришталь, аметисти, рубіни й смарагди, які раптом принесли йому три абати, щоб він міг інкрустувати розп’яття, відчувається, як очі його променіють дуже світським блиском. Та й особиста скромність ніколи не була його сильною рисою. У видатках абатства він передбачив кошти на влаштування після його смерті свята на свою честь, що досі було привілеєм королів. Сюже також наказав помістити у кафедральному соборі тринадцять інскрипцій, у яких підкреслені його особисті заслуги. На одному з вітражів ми бачимо абата біля ніг Діви Марії. Ступні побожно складені, але руки повні дії. До того ж, ім’я Сюже написане такими ж великими літерами, як ім’я Пречистої.

Сюже був витонченим і бистрим на гадку письменником, а його зв’язки з неоплатонізмом не підлягають сумніву. Абат незмірно засмучував святого Бернара, представника цистерціанської суворої гілки бенедиктинів, і суперечка цих двох авторитетів Церкви була такою ж пристрасною, як спір між класиками й романтиками.

Врешті, перебудова абатства Сен-Дені зумовлена не лише амбіцією чи мистецькими смаками Сюже, а й гострою потребою. Зі жвавістю письменника дев’ятнадцятого століття він так описує святковий день у базиліці:

«Часто можна було побачити обурливу річ: щільно збита людська маса відкочувалась і напирала на тих, хто намагався ввійти, щоб вшанувати й поцілувати святі реліквії, Цвях і Вінець Господа Нашого, тож ніхто з тисяч людей не міг ворухнути ногою, так усі були сперті. Їм не залишалося нічого іншого, як стовбичити на місці, наче мармуровим скульптурам, а єдиний порятунок — голосно кричати. Страх у жінок був великий і нестерпний; стиснуті, наче пресом, масою сильних чоловіків, вони мали обличчя, які здавалися безкровними знаками смерті; жінки розпачливо кричали, наче у муках породільних; одних безжально затоптували, інших виносили понад головами чоловіки, які зі співчуття їм допомагали; багато з них, ледь дихаючи, потрапляли у монастирський сад, де важко хекали, байдужі до всього. Інколи браття, які показували свідчення Мук Господніх віруючим, розсерджені їхньою злобою і сварками, не маючи іншого виходу, тікали з реліквіями через вікно».

Урочисте освячення нових хорів у Сен-Дені відбулось у другу неділю червня 1144 року. Великий для Сюже день став межовою в історії архітектури датою. В урочистостях брали участь король Людовік VII, королева, двір, архієпископи й єпископи. Останні, мабуть, втратили сон, повернувшись до своїх тьмяних церков у Шартрі, Суасоні, Реймсі, Бове та Санлі.

Уже в 1153 році єпископ Санлі Тібо отримує від короля рекомендаційного листа для квесторів, які мали роз’їхатися Францією у пошуках коштів для початку будови. Праця посувалася поволі, й урочисте освячення відбулося в 1191 році. Споруда,