Людмила Коваленко - Рік 2245

Очет знову помовчав, ніби шукаючи слів.

— Ми просили тих, кого Іван образив, простити його і відступити від бійки, хоч би він і думав, що вони побоялись. Але він пробудив у них таку образу, що вони однаково хочуть з ним битись… Він уміє викликати злобу в людях!.. Тому я прошу вас, не давайте волі своїм почуттям, не піддавайтесь обуренню, не кидайте ненависти на нього. Навколо арени стоїть непрониклива заслона — і все це повернеться і ударить по вас! Тому бережіться і не пораньте себе своєю злобою… Це іспит вам і нам. А тепер — ми починаєм!

Очет одійшов убік, а на середину вийшов знову сурмач, просурмив щось урочисте і проголосив:

— Першим буде битись Іван — людина з-під снігу — проти Джона Джонсона, із Країни Дітей.

Він також одійшов — і на середині арени стали один проти одного Іван і старий Джонсон. Джонсон стояв не рухаючись, тільки уперши твердий погляд в Івана, який обережно виставивши кулаки, почав поступово наближатись до нього.

— Хай він виставить кулаки, — прохрипів натужно Юрко. — Іван зараз буде бити його під серце. Нехай він виставить кулаки на оборону.

Але Джонсон по-старому не рухався, і тільки погляд його наче свердлив Івана. Той затримався був на хвилину, ніби зважуючи, що стоїть за цією непорушністю: який підвох, який розрахунок. Та бачачи, що Джонсон так і не думає захищатись, — він кинувся на нього і з усієї сили вдарив кулаком під груди.

— А-ах, — відгукнулась протяжно авдиторія, а кілька найбільш запальних застогнали, бо сила їх злоби проти Івана повернулась і вдарила по них.

Але Юрко не чув і не бачив нічого. Він тільки стежив за рухами Івана і чекав, куди той вдарить далі. Та Іван не бив… Трапилось щось дивне, незрозуміле для Юрка, од чого у нього захопило дух і вперше з’явилася надія, що, може, Іван не подужає Джонсона. Не Джонсон похитнувся і мало не впав від страшного удару, а сам Іван. Так, ніби він вдарив не по людському тілу, а по якійсь сталевій гнучкій штабі, яка відбила його удар і кинула його назад, так, що він заточився й трохи не впав.

Іван, видно, теж не розумів, що сталося, але це трохи прохолодило його. Він струснув головою, ніби бажаючи прокинутись і побачити краще, що сталося. Потім, бачачи, що Джонсон не опускає з нього очей, він раптом закричав дико:

— Ага! Думаєш своїм духом боротися? Очима мене окувати! Гіпнозом! Ну, так я ж закрию тобі твої очі!

Він знову виставив вперед лівий кулак, і наблизився до Джонсона, широко розмахуючись правою рукою. Цього разу удар прийшовся в ліве око, і Джонсон хитнувся.

— Ага! — кричав радісно Іван. — Влучило! Я з тебе твій дух виб’ю, будь певен.

Він розмахнувся лівою рукою, цілячи у праве око, та в цей час Джонсон величезним зусиллям розкрив заплиле кров’ю і розпухле ліве око і знову глянув на Івана. Серед кривавого синця погляд його різав крицевою силою, і ніби переливався, як сталь, то сірим, то білим блиском. Правою рукою він зустрів удар Івана майже перед самим оком, — і рука йому повиснула мляво і безвладно.

— Перебив йому руку, — хрипів Юрко. — Це треба припинити. Він його уб’є.

— Не вб’є! Не може бути, — шепотіла нестямно Марія, несвідомо учепившись в руку Юрка. — Такі не можуть нас убити! О-ох! — скрикнула вона, бачачи, як Іван знову розмахнувся, щоб вдарити Джонсона.

Тепер з обох очей старого погляди впилися в Івана, як два гострих леза.

Кров текла по Джонсоновій щоці, мішаючись з сльозою, що випливала з кутика очей. Але погляд Джонсонові не змінився — не став хистким, не зробився злобним. Тільки леза очей невступно стежили і ніби перерізували кожний Іванів рух. Видно було, як все тіло Джонсонові тремтить від величезного напруження встояти і лишитися на місці.

— О, батьку, я не знала, що ти такий міцний, — шепотіла Марія, все дужче стискаючи Юркову руку. — О, я не знала…

— Він зараз упаде! — шепотів Юрко, не відриваючись очима від бійців. — Він не вистоїть. Він не може вистояти.

— Він уже переміг! — відповіла Марія нетерпляче. — Хіба ти не бачиш? Він переміг!

Юрко придивився.

Справді, Іванова рука, занесена для удару, ніби спинилася в повітрі і поволі, поволі, в тремтінні і спазмах, спускалася вниз. Тепер Іванове тіло також тремтіло в зусиллі не спустити руки, в зусиллі вдарити, в зусиллі знищити владу Джонсона над ним. Але рука, потримавшись хвилину в повітрі, знову скорчилась, загнулась і раптом безсило упала вниз.

— У-у-у! — завив Іван від злости, виряченими лютими очима дивлячись на Джонсона. — О, клятий! Боїшся битися і пускаєшся на твої штучки!

— Я тільки говорив тобі, що ти недобрий і мусиш перестати, — поворухнув розпухлими губами Джонсон. — Я говорив тобі — і ти перестав!

Він подивився уважно на Івана і сказав, втомлено скоряючись необхідности:

— Ні, ти ще не зрозумів. Ти ще не хочеш перестати. Ти ще повен злоби. Ти мусиш стати на коліна, тоді ти скоришся.

— Я?! — розірвав на собі Іван сорочку, оголюючи зарослі рудою вовною груди. — Я — на коліна?! Ні! Не діждеш! Не діждеш! Ні, ні, ні!

Але коліна йому вже підгинались, і він вигинався всім тілом, намагаючись втриматися рівно, намагаючись не здатися, намагаючись встояти.

— Не маєш сили духу, — знову прошелестіли над затихлим стадіоном тихі слова Джонсона. — Не маєш — і не матимеш ніколи. Тільки тіло — а цього в наш час замало!