Наталена Андріанівна Корольова - Предок

— Що днесь — не днесь вісті будуть — прийшло мені на почуд. Та ж не знала я, що ти, старче Симеоне, прийдеш і такі предивні вісті зложиш. Аж віри не дойму! Чи ж то билиці?[288] Повідай бо все ладом!

— Та ж способен повісти, милостива пані[289] наша ясна! Було це в залітті, по Іллі. З Угрів ішов я, з Бардієва — таки ж «од від нас»[290]. Довго вдома не був! А там — велій див: новий ратуш хитрі[291] будівничі — Олександер та Олексій на наймення, — поставили. А над дверима висікли в камені надпис: «Гідна річ — бідному помагати». Як же нашому братчикові-гудцеві[292] странному такого не зобачити?

А тепера, знову, міські мури зводять. Вапно не водою а курячими яйцями[293] розчиняють… І на «кислу воду», шлях не спить: люда-люда з’їздиться!.. То ж по Іллі й подався я зі своїм Божетєхом, учнем моїм, на галицьку сторону. Через Зборів, Дуклинським просмиком, на Коросна. Міркую далі: на Сянік, Перемишль… Орсаг[294] добрий. Води довольні. Не буде ні безвіддя, ні безхліб’я. Мандрівні пройдисвіти чи гультаї голякові странному, звісно, не страшні. Бо ж недурно сказано: «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак»! Не здобич опришкам — невля-неборак![295]

— Підкріпляйся, діду, та й взгадай но про пана Василя…

— Най заплатить пан Бог![296] Я вже уконтентований… Так про болярина[297] Василя… саме про них в сей час і повідаю… Враз іще за Зборовом здибали ми з Божетєхом Яроша-лірника. «Москвином» його взиваємо[298], бо добре борзо по московському затинає. «Йов реґельт…» «Йов реґельт киванок!»[299] Так і так… і попливли своїм пливом, вже далі разом із камратом. Ідемо так, беремо, як «за простибіг»[300] добрі люди дають та про все повідаємо… Згадали й про війну волошську, що в ній брати Струсі[301] головою наложили. Згадали й дідича вашого — Адамця, бо ж їхній там слід пропав…

Пані дядина тяжко зітхнула й підперла голову рукою. Але не перешкоджала старцеві згадувати.

— От, Ярош ік мені[302].

— А я видів пана дідича Борковського, Василя, у Москві!

— Та, чей же би то його? — питаю.

— І от, ясна пані, немов би сьогодні те все чую й пам’ятаю! День такий був теплий-найтеплий[303]… геть нас розморило. Посідали ми в захолоді, а «москвин», Ярош, Мирон, говорить так:

— На конику, — говорить, — на тарантовому[304], проміждо ясним паном гетьманом Остахвієм Дашкевичем та якимсь зацним, старим болярином їдуть собі та про своє, — як у себе дома, — говорять…

— А про що ж? — не витерпіла пані дядина.

— І я так спитав. Про що ж? — кажу. А Ярош відказує: «Та ж хіба я на підслухи ходив’єм?» Однак, і без вітру, ясна пані, вістки шумлять…

Саме в цій хвилині з їдальні вийшла пані Деморацька.

Ковдуш перегнувся над своїм столиком і голосним шепотінням додав:

— Ніби козацькі фортеці очертом[305] Дніпра ставити мають… На Унію «тараньку» гострять…

Із Деморацькою ввійшов і Трещула.

— Шість пар молодят із Підзамча.

— Об чім річ? — зсунула брови пані Теофіля.

— Та ж, на провесні повінчані. А весілля ще до сю пору не відбували. Казалося: як вижин пшениці мине. То ж притьмом дозволу просять: гудець бо вже тут! — кивнув на Ковдуша