Володимир Кошелюк - Green Card
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я маскувався й створював засідки, вдаючи вправного кілера. Хлопці мали розпізнати небезпеку, але дарма – не той поспит. Після кожного «бою» ми розбирали, що так, а що ні. Отак і минуло місяця півтора.
Містер Кун сидів у «Форті», ми телесувалися навколо, помаленьку дуріючи від спеки й рутини.
Лише після першого виїзду стало ясно, за що нам платять такі гроші. Ми попрямували в сусідню Ефіопію колоною з п’яти «Шевроле Тахо». Позашляховики йшли, як бетеери, не розбираючи шляху, але дякуючи підвісці всередині ніхто не бився головою об стелю.
Авто весь час мінялись місцями, не збавляючи ходу. Кінцева мета – місто Камболча, це кілометрів п’ятсот.
За кермом – виключно люди Куна. Ми у «флеках», шоломах, зброя на запобіжнику.
Зверху – безпілотник. В кожному автоекран, на який транслюється зображення. Хоч є кондиціонер, весь час пітніємо. Ось показались околиці. Дощаті халупи, купи дітей і собак. Не збавляючи швидкості, влітаємо на вузьку дорогу. Ближче до центру доводиться пригальмувати.
Юрби людей, пошарпані авто, мопеди. Усі кричать, махають руками, сигналять. На узбіччях продають овочі та зелень, у клітках галасують кури, між ногами сновигають собаки. Біля моєї правої ноги – гвинтівка. «Шеві» розсуває іржаву дрібноту, протискається до перехрестя. Звертаємо до кривої вулички. Еге, тут, здається, починається елітний район.
Довжелезні тини, кам’яниці з високими шпилями. Становимося біля якогось муру. Хвилина, друга.
Залізні ворота смикнулись, поїхали вбік. За ними – міцні хлопці в камуфляжі з «калашами». Зарулюємо на територію. Джип іще котиться, а ми вже навкруги.
Маєток. Вимощені доріжки, клумби, пальми. Фігурні альтанки, обплетені ліанами з лапатими квітами. Біля кожної рослинки зігнута трубочка, наче для коктейля.
З прозорих дверей виходять двоє чоловіків в стильних штанях, тенісках навипуск, шкіряних мокасинах. Старіший – з розплесканим носом й товстою цепурою на жирній шиї – ступає вперед, широко посміхається й трясе обома руками долоню містера Куна. Той щось мовить по-місцевому. Вся компанія разом з охороною зникає в будинку.
Ми розсереджуємося навколо авто. Місцеві бликають з-під лоба, близько не підходять. За будинком гавкнув пес, йому відповів цілий псячий хор.
Шеф наказав поводитись спокійно, пробудемо максимум годину-півтори. Ходимо, пітніємо, пильнуємо. Біля входу в будинок двоє наших і двоє їхніх.
Сонце скажене, шолом прикипає до голови. Нарешті виходять. Щось белькочуть, Кун мало носом не тицяє у вухо ефіопа. Потисли руки – й додому…
Такі вояжі стали регулярними. В основному Ефіопія, Єгипет. Але випадали й дальні відрядження.
Унизу зелень. Ядуча, пухка. Клубки сивого чаду піднімаються над гілеєю подраними язиками. Старенький радянський Мі-8 глухо стрекоче. Це бойова машина, жодних зручностей.
Нас четверо. Гелон розвалився навпроти, прикрив очі, ремигає губами. Мизата пика – наче обсмалений чавун, на який для сміху нап’ялили шолом.
У розчинені двері б’є струмінь повітря. Між ногами кофр з M24 SWS[101]. Буде робота. Так сказав Кун. Два тижні тому викликав мене. Ну як викликав: просто підійшов шеф – пішли, каже, звуть.
На третьому поверсі «Форту» нас спинили двоє головорізів. Таких бандитських пик я не бачив навіть у Корпусі. Тупцялись хвилини три, поки старший щось буркотів по рації. Нарешті пропустили. Довгий глухий коридор з денним світлом. Двері в кінці. Шеф лишається.
Простора кімната, стіл півколом. Містер Кун і ще двоє чоловіків.
– Сідайте.
Кун поклав руки на стіл, подався вперед:
– Є робота. Для вас, містере Раш.
Я мовчав, розглядаючи подряпану кришку.
– Це входить у контракт?
– І так, і ні. В нас є деякі… скажімо… інтереси в Конго. У Демократичній республіці Конго. Але існують сили, які нам заважають. Наші друзі обіцяють усе вирішити, але вимагають зустрічної послуги.
– Когось убити?
Кун пожував губами.
– Так.
– Ви ж розумієте…
– Усі деталі узгоджені. Ця акція оплачується додатково. Ми не можемо вас примусити, але в разі відмови знайдемо спосіб розірвати з вами контракт.
– Це ультиматум?
Кун здвигнув плечима. Найнявся – продався. Знав, на що підписуюсь.
– Я солдат, не кілер.
– Ви – найманець. Ваша робота – знищувати тих, хто загрожує наймачу. Дивно, що у вас ще лишились ілюзії відносно цього заняття.
У мене спітніли долоні. Правда завжди б’є під дих. Як казала прабаба – взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Тепер нема чого віднєкуватись, як первістка на святі.
– Скільки я отримаю?
– Тобто, так?
– Так…
Летимо. Плутаємо слід, як зайці. Спочатку літаком у Руанду – за документами ми екологи з якогось бельгійського природозахисного фонду. Досліджуємо популяцію гірських горил у національному парку Рузізі.
На перекладних дістаємось до міста Увіра. Два дні сидимо в душній смердючій халупі. Гелон весь час кудись ходить, щось винюхує. На третій день повертається з обшарпаним джипом і завізованими паспортами.
Після півдня виїжджаємо на сорок кілометрів за місто. Хвилин за двадцять чується глухе рокотання, наче завівся старий радянський вентилятор. Такі гвинтокрили я бачив тільки в фільмах про Афган.
Мі-8 гупнув на червонясту землю, піднявши хмару пилюки. Ми швиденько загрузилися – й уперед.
Знову гелікоптер, запах мастила й заліза. Жорсткі лавки, на яких доводиться сидіти, наче кілок ковтнув.
Нас несе в якусь пекельну діру. Щоб відволіктись, приглядаюся до топографії. В мене є все, чого я просив, – супутникові знімки, карта, розвіддані. Хоч і будуть провідники, але я звик думати й вирішувати сам.
Серед зеленої пустелі видно коричневі залисини.
В животі звично нуртує, закладає вуха – ми майже на місці.
Здіймаючи хмари пилу, гелікоптер сідає посеред витоптаного кружала. Ми швидко вивантажуємося, а Мі-8, ревучи й тяжко загрібаючи лопатями, відривається від землі. Дрібне сміття запорошує очі.
Неподалік на нас чекає гурт бійців у камуфляжі майже всіх армій світу. Підходимо ближче. Зовсім дитячі обличчя, форма висить мішком. Худі й замурзані, але обвішані зброєю. Їх осіб п’ятнадцять, усі з «калашами» різних ступенів убитості, є в них і два гранатомети РПГ-7. За плечима тільки легкі ранці, ніякої важкої поклажі.
Наперед виступає кремезний дядько. З-під брудного берета стримить сиве кучеряве волосся. Широкий сплющений ніс, колись зламаний посередині.
– Привіт, Гелоне! Живий ще?
Тип цей говорить англійською, смішно шепеляючи.
Але з погляду на його людоїдську пику сміятись щось не хочеться.
– Ще човгаю. А тобі нічого не відкусили, Матата?
– Теліпається поки. Що за дітвора?
– Бійці мої.
– Бійці… ану-ну. От в мене мазамбазі[102] – того тижня зловили мужика, що золото никав на шахті. Поодрубували пальці й примусили з’їсти. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.