Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

У певному місці паркан заламувався під тупим кутом і відхилявся праворуч. Мандрівник пристав і завагався: «Йти далі, чи повернутися?»

Але, коли, поглянувши поза себе, побачив довгу, нескінченно довгу вулицю, замкнену з обох боків дуже високим палісадом, відчув непереборну огиду до повернення.

«Хтозна, може, я вже близько кінця дороги? Може, цей клятий паркан закінчується десь неподалік, і незабаром я вийду на вільний простір?»

І рушив у невідь.

За чверть години ситуація не змінилася; він ішов далі уздовж високої, парканoвої алеї: палісад волів видовжуватися до безкінечності. Тоді відчув перші ознаки тривоги. Несподівано закралася думка, що дістався в пастку…

Знову озирнувся. Поза ним у сталевій перспективі витягувалися нудні, смертельно монотонні шеренги довгих, бездушних дощок. Ніде ані сліду вилому, ані просвіту, ані шпари, хоч би вузької щілини, крізь яку можна поглянути на той бік: солідні щити притискалися до себе кантами з запеклою акуратністю мертвих речей, припасованих на віки віків, притискалися до себе ребрами в міцному і нерозривному союзі.

Коли підняв очі догори, побачив, що дошки увінчуються вирізаними трикутниками. Ці щербаті виступи скидалися на глузування: паркан сміявся з нього вискаленими, дерев’яними зубами…

Але не мав відваги завертати; його лякала повторна мандрівка під охороною жахливих стін і він повірив у краще майбутнє дороги поперед себе. За кільканадцять кроків наштовхнувся на новий закрут ліворуч і без вагання рушив поспішним нервовим темпом у новому напрямку.

Незабаром набрав переконання, що йде паралельно до попередньої дороги, але на пару метрів вище. За кілька хвилин мусив знову змінити напрямок – на геть протилежний. Упродовж найближчої години відхилився так ще кілька разів: паркан ішов, мовби зиґзаґом, сильно видовженими лініями.

На якомусь черговому закруті враз відчув себе дуже виснаженим. Велика втома налила йому ноги свинцем, рясний піт виступив на чолі. Було душно і парко; спрага приссалася до піднебіння п’явкою і висушувала рот і горлянку. З зусиллям ковтав гірку слину і кінчиком язика зволожував потріскані губи. Врешті важко сповз на землю.

Навколо панувала досконала тиша. Не будили вже навіть благенького відлуння його натруджені ноги. Був сам, безумовно сам. Жоден голос з-за паркана не мутив глухомані самоти. Він підняв сонливий погляд від землі і пустив його уздовж підніжжя палісаду. Якась життєдайна зелена пляма вийшла назустріч натомленим очам, ніби випростана милосердна рука понад прірвою.

«Трава? – подумав. – Кущ?»

Із зусиллям доповз до того місця. Був то пучок глухої кропиви, випадково заблукалий на тій окаянній стежці. Зелена купина, немовби засоромлена, притиснулася лякливо до паркана і жила тут, оточена звідусіль ворожістю.

Мандрівник притулив спечені вуста до листків рослини, яка раптом стала йому рідною, і цілував її з дивним розчуленням. Тихі сльози, зворушливі сльози впали солоною росою на білий цвіт зілля.

Відтак він підвівся і пішов далі. Вигляд самотньої рослини його підбадьорив і надихнув свіжою енергією. Вирішив триматися до кінця і вирватися з нестямної западини.

Ішов далі, незважаючи на сірі щити дощок, прослизав, як тінь, уздовж дрімаючих прогонів. Минали години, а він ішов увесь час без перерви. Божевільній дорозі не було кінця. Жорстокий лабіринт парканів вився, закручувався, відскакував на боки, ламався в кути, розгортався, петляв без кінця, без кінця. Щойно, коли, хитаючись на ногах, напівпритомний, почав минати сотий закрут підряд, раптом під його ногами роззявилася чорна глибока челюсть ями… Крикнув, рефлекторно ухопившись нігтями в дошки паркана. Це його врятувало. Відновив рівновагу, що на мить пропала, і забрав ногу, яку встиг занести вже над пащею розпадини.

Вибоїна була лійковидною, широкою на шість метрів і мусила бути дуже глибока, бо дна не було видно. Виглядала, як отвір кратера, і займала собою всю ширину вулички між парканами. Мандрівник ліг животом на землю і висунув голову понад край. Не побачив у глибині нічого. Чорна, непровидна ніч відповідала звідти порожнечею.

Обережно відійшов від провалля і безрадно поглянув на той бік вулиці. Була така ж, як і та, якою йшов. Сіріло там продовження узвозу, закуте в клямри дощок, таке ж безнадійне, безплідне і порожнє, як і шлях, що лишився позаду.

Він звісив понуро голову і, сівши над розпадлиною, поринув у стан напівсонного заціпеніння. Скільки в ньому пробув, невідомо. Коли за якийсь час отямився і роззирнувся здивовано, було все, як і раніше. Те саме ніяке свинцеве небо без сонця, ті самі кліщі дерев’яних стін і той самий узвіз, зяючий порожнечею небуття…

Поглянув на годинник і стерпнув, стрілки зупинилися. Охопив його страх. Зірвався з землі і почав бігти туди, звідки прийшов. Гнав без перерви цілими годинами, виринав з однієї вулички і потрапляв у другу, виривався з другої закуреної довгої шиї, щоб опинитися в третій горлянці і т. д., і т. д. без кінця. Перед ним, біля нього і поза ним громадилися щораз новіші прогони парканів, тверді, непоступливі, жорстокі – мчали паралельним, нестямним бігом попелясті шпалери, розливався навколо сталево-сірий простір дощок…

Без порятунку, без виходу…

В якийсь момент жахливої гонитви розшалілий, спльовуючи з рота криваву піну, з божевіллям, зачаєним в очах, почав бити кулаками в кляті перегородки і копати ногами огидні щити. Паркан навіть не здригався, наче був зі сталі. У важкому і густому, як насичений розчин, повітрі розлився ледачий відгук безсилих ударів і всякнув у куряву дороги. Скривавлені руки опали безсилим жестом розчарування. І знову почалася гонитва – розпачлива, без надії, глуха…

Так минали години, дні, може, роки, поки надійшла хвилина визволення, коли роззявилася знову під ногами чорна, зяюча порожнечею прірва. Цього разу мандрівник не відступив перед нею – з посмішкою витягнув руки до вуст мороку і скочив у саму середину бездонної вікнини…

Тоді прокинувся – по той бік паркану…

ТАЄМНИЦЯ ГРАФИНІ МАСПЕРИ

[29]

Шлюпка прибилася до берега. Прийняла її в опікунські рамена затишна, оточена палісадом скель, затока. Човен, причалений линвою до базальтового вилому, легко затанцював на сплесках хвиль. Більші хвилі не мали сюди доступу; море, просочившись вузькою шпарою поміж рифами до басейну серед скель, стало, як змія, якій вирвано зуби, – лагідне вже і покірне, мов дитина.

Тим загрозливіше звучали його фанфари по той бік скель. Пополудні воно було осіннє, бурхливе.

Граф Маспера подав руку дружині і допоміг висісти з човна. Її постать вимальовувалася струнким контуром на сірому тлі. Доріжкою, визубреною у базальтовій грані, вибралися понад рівень затоки. Зупинилися і, опершись на скелю, прощалися з морем.

Воно було прекрасне. Порите борознами, стрясало кучерями, як розгніваний велетень. Розщеплені пучки сонячних стріл кривавили на піні сукровицею. Над її пурпуром проносились срібні животи