Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Відкривай, — вони стояла майже на самому краю недобудованого чи зруйнованого балкона, знизу якого височіла донизу бездонна прірва, що йшла під землю, а в далині розляглося море, у котрого злий геній підступно украв горизонт.

Олеся стояла на височезній горі, а під її ногами гралося море. Хвилі то піднімалися, жадаючи проковтнути красиве юне тіло, то тікали геть, лякаючись її вічних очей. Вони тікали, аби акумулювати усю свою міць і з новими силами почати наступ. Вона почула, як шумить пінисте мереживо, як воно рветься об колюче побережжя. Олеся стрибає донизу:

— Обережно! — закричав Микита.

Олесі було все одно. Повітря роздуває її волосся, прагне висушити очі. А вона махе руками, мов крилами, і радіє скорій смерті. Олеся пливе хвилями, мов американські гірки, вони підкидають її уверх, й з сміхом вона спускається до низу. Яке щастя, що море не дало їй розбитися!

Море затихло. Чому? Море не бажає нікому звітуватись, — фиркнула синя гладь. Спина Олеся гойдалася на тихому водяному вогнищі, температуру якого вона визначати не хотіла. Одна чайка. Друга чайка. Третя чайка. О, ось і їхній кавалер — альбатрос. Тяжко напевно їм бути ділити одного чоловіка, тим паче такого завидного.

На горизонті замріяв корабель з червоними вітрилами.

— Напевне це мій принц, це мій Андрій бореться за мене зі штормом.

Корабель порівнявся з Олесею, яка, як і раніше, безтурботно споглядало небо, дозволяючи морю по залицятися до неї.

— Море я викликаю тебе на дуель! — прокричав Андрій з борта корабля з червоними вітрилами.

— Благаю: не треба. Море прекрасний, він не мав нічого лихого на розумі. Ми лише друзі, — сполохалась Олеся.

— Я нікому не дозволю так безсоромно торкатися тебе!

— Море, я дозволяю тобі обрати зброю!

— Я обираю хвилі!

— Чудово!

Море зашуміло, чайки закричали, вода стала крижаною. Хвилі, очевидно, втратили симпатію до дівчини, через яку змушено було змагатися на дуелі, і почали безпощадно кидати її зі сторони у сторону, напуваючи солоною водою на маленькими рибами.

— Я тебе врятую, Олесю! — вийняв Андрій срібного меча.

— А це вже навряд! — заперечило Море, — я забираю її собі!

— Як мені урятуватися звідси!?

Андрій оскаженіло штрикав хвилі голодним гострим сріблом, море стогнало і струменіло холодною кров’ю, котра затоплювала Олесю. Червоні вітрила зірвав сильний шторм, і тепер лише червоні шмаття нагадують про колишню велич. Бордові ганчірки, розцвітають на хвилях кров’яними мальвами.

Шторм зупинився. Олеся стояла з Андрієм на палубі. Вона відчула як десь далеко кричала птаха, проте не чайка, гострий вітер поколов її щоки, хтось торкнувся її плеча:

— Олесю. Стає холодно, пора йти, — сказав Микита, котрий увесь цей час стояв поряд з дівчиною, дивлячись на сивий океан льону. Його хвилясті хребти гомоніли на власній мові, і знаєте: це було справжнє трав’яне море.

— Ти з глузду з’їхав! Відпусти! — кричала Олеся до Микити, який її не чув. У його вухах дзвеніла прекрасна та моторошна мелодія вальсу, такого, котрий можуть грати лише на балу Дракули.

— Микито, прошу отямся! — тарабанила Олеся його, проте зараз він втратив здатність що-небудь відчувати. Подолавши страх, зрозумівши що зараз жаль завдати безхатченку болі є недоречним і може зіграти злий жарт проти неї, вони вчепилася чоловікові у очі. З лівого ока потекла цівочка крові, вдихнувши запаху якої у Микити мурашки побігли за коміром.

— Ти забруднила моє обличчя! — загримів шалений та п’яний голос, — а тепер злижи кров, — розреготався Микита, — негайно!

Микита зажав Олеся між собою і стіною будинку так, щоб унеможливити будь-які її рухи. Дівчина кричала, плакала, виривалась та усе марно. Микиті неможливо припав до душі аромат свіжої крові, що йому до голови прийшла, як йому здалося, просто геніальна ідей. Він підняв з бруківки осколок пивної пляшки і провів ним по внутрішній стороні руки Олесі. Микита почав висмоктувати кров, Олесі здавалося, що зараз він прогризе спочатку її вени, а потім добереться до м’язів.

— Допоможіть! — незв’язно кричала Олеся.

— Хто це там так верещить! — обурився чоловік у сусідньому будинку і затулив вуха подушкою.

— Що за молодь пішла! — прокинувся другий, — влаштовують свої оргії прямо на вулиці, будячи мирних горожан, — розгнівано з напівсну пробурмотів другий.

— Що ти робиш, Микито!? Ти ж не такий! Та протре звій же ти! — безпомічно сіпалася вона, мов метелик, крильця якого були затиснутими між підступними пальцями.

— А тепер спробує ти, — з божевільною усмішкою промовив Микита.

— Боже, допоможи! — цієї миті Олеся повірила у все, у що лише можна вірити, зверталася до усіх існуючих богів та демонів, яких не існувало — вигадувала собі сама.

— Я кажу, спробуй, дурепо! — погрозливо проричав чоловік, який майже не відкусив щойно Олесі мізинця. Приставивши до горла той самий осколок пляшки, повторив, — лижи!

Микита