Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Білий ватаг — чепурун, — каже високий індіанець, тримаючи в руках сорочку з вишитою монограмою.

— Білий ватаг добряче заклякне, — озивається й низенький.

Він подає високому індіанцеві куртку. Той згортає зібраний одяг у клунок, і вони повертають назад до містечка.

— Збережемо одежу білому ватагові чи продамо в Армію спасіння? — питає коротун.

— Краще продамо, — каже високий індіанець. — Білий ватаг, мабуть, уже не вернеться.

— Вернеться, чого ж ні,— заперечує низенький.

— Все одно краще продати, — каже високий. — Як настане весна, білому ватагові однаково потрібна буде нова одежа.

Вони повертаються залізничною колією до містечка, а в повітрі відчувається відлига. Індіанців проймає неспокій. Між дерев над залізницею повіває теплий вітер. Снігові замети обабіч колії швидко вологнуть. Обом індіанцям щось бентежить душі. Якийсь невиразний потяг. Якесь дивне первісне збурення. Повіває теплий вітер. Високий індіанець спиняється, слинить палець і піднімає його вгору. Низенький дивиться.

— Чіанук? — питає він.

— Таки чіанук, — каже високий індіанець.

Вони поспішають до містечка. Місяць тепер ледь-ледь визирає з-за хмар, що їх нагнав вітер чіанук.

— Треба встигнути до міста, поки не почалася веремія, — каже високий індіанець.

— Червоні брати мають бути всі вкупі,— стурбовано озивається низенький.

— Цієї пори на фабриці нікого нема, — каже високий.

— Все одно треба поквапитись.

Віє теплий вітер. Він збуджує в індіанцях дивні поривання. Вони знають, чого їм треба. У замерзле північне містечко нарешті прийшла весна. Двоє індіанців квапливо простують колією.

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА ДО ЧИТАЧА

То як воно тобі, читачу? Я написав цю річ за десять днів. Чи варта вона того? Мені тільки б хотілося з'ясувати тобі одне місце. Пам'ятаєш, десь напочатку немолода подавальниця, Діана, розповідає, як зникла в Парижі її мати і як вона, прокинувшись уранці, побачила в сусідній кімнаті французького генерала? Я подумав, що, може, тобі цікаво буде знати, як усе сталося насправді. А було все ось як: уночі її мати тяжко захворіла — на бубонну чуму, — і лікар, якого викликали до неї, поставивши діагноз, повідомив про це власті. Був саме день відкриття великої Паризької виставки, і уяви собі, читачу, яка б то була реклама, коли б поширилася чутка, що в місті бубонна чума. Отож французькі власті й ухвалили, що ця жінка має просто зникнути. До ранку вона померла. Що ж до генерала, якому доручили цю справу і який ліг у ліжко в тій самій спальні, де ночувала Діанина мати, то ми завжди вважали його за дуже хороброго чоловіка. А втім, як я гадаю, він був одним з головних акціонерів виставки. В усякому разі, читачу, мені ця загадкова історія видається страшенно цікавою, і я певен, що й ти волів би, щоб я з'ясував її тут, аніж увіпхнув це пояснення в оповідь, де воно, зрештою, зовсім не тулиться. Але цікаво зауважити, як спритно французька поліція затерла цю справу і як швидко прибрала до рук перукаря та візника. І говорить воно, звісно, за те, що, вирушаючи за кордон одинцем чи навіть з рідною матір'ю, треба таки добре стерегтися. Сподіваюсь, я добре зробив, сказавши про це саме тут, читачу, бо почував себе просто зобов'язаним дещо пояснити тобі. Я не вірю у велемовні прощання, так само як і в довгі заручини, отож просто скажу: до побачення, читачу, хай помагає тобі бог, — і полишу тебе на самого себе.

І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/

РОМАН

Ви всі — втрачене покоління.

Гертруда Сгайн (з розмови).

Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно сто'іть! І сонце сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круги свої вертається вітер… Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вертаються, щоб знову плисти!

Екклезіаст

7 Е. Хемінгуей. Том І.

THE SUN ALSO RISES /FIESTA/

1926

Переклав Map Пінчевський

КНИГА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Роберт Кон був колись чемпіоном Прінстонського університету в середній вазі. Звання, як на мене, досить скромне, та Кон пишався ним. Боксу він не любив, але сумлінно, не шкодуючи себе, опановував його, щоб подолати почуття беззахисності і власної неповноцінності, викликані тим, що в Прінстоні до нього, єврея, ставилися зверхньо. Його втішала думка, що він може збити з ніг будь-якого кривдника, хоч, маючи незлобиву і вразливу вдачу, він давав волю кулакам тільки в спортзалі. Кон був найкращим учнем Павучиська Келлі. А той навчав своїх вихованців битися так, як б'ються в найлегшій вазі, дарма, чи важили вони сто п'ять чи двісті п'ять фунтів. Конові, очевидно, саме це й потрібно було. Реакція в нього була чудова. Він робив такі успіхи, що Павучисько вирішив довести свою перевагу й у вільному бою раз і назавжди розплющив йому носа. Це поглибило Конову нелюбов до боксу, та, як не дивно, піднесло його самоповагу і, безумовно, поліпшило форму його носа. На останньому курсі в Прінстоні він багато читав і почав носити окуляри. Ніхто з його випуску не пам'ятав його. Ніхто не пам'ятав навіть, що він був чемпіоном з боксу в середній вазі.

Я не дуже довіряю людям одвертим і простодушним, а особливо тим, що надто докладно розповідають про себе, і довгий час я сумнівався, чи Роберт Кон справді був чемпіоном з боксу. Може, то кінь наступив йому на обличчя, думав я, чи, може, мати його чогось злякалася або ж він малим вдарився об щось. Та нарешті один знайомий з'ясував усе те у самого Павучиська Келлі. Той Келлі не тільки пам'ятав Кона, а й часто думав про те, що з нього вийшло.

По батькові Роберт Кон належав до однієї з найбагатших єврейських родин Нью-Йорка, а по матері — до однієї з най-стародавніших. У військовому училищі, де він готувався до вступу в Прінстонський університет і де відзначався неабиякими успіхами на футбольному полі, ніхто не згадував про його походження. Ніхто не колов йому очей тим, що він єврей, поки він не опинився в університеті. Він був добрий хлопець, товариський і дуже несміливий, але тут він озлився. Віддушиною для нього став бокс, і з Прінстона він вийшов з ураженим самолюбством та розплющеним носом і дав обкрутити себе першій же дівчині, яка його вподобала. За п'ять років по-дружнього життя він прижив трьох дітей, розтринькав майже всі п'ятдесят тисяч доларів, які