Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

За радянського періоду про Дорошенка теж не писали, в радянських істориків (точніше, партійних ідеологів) цей гетьман не був у пошані, адже виступав за незалежну Україну, а це з точки зору минулого режиму смертний гріх. На карб в УРЕ йому ставиться і те, що він «підтримував… угруповання І. Виговського», який, як відомо, теж боровся за незалежну Україну, а також що він придушував «Пушкаря і Барабаша повстання» — цих відомих авантюристів, які своїх заколотом робили все, аби допомогти Росії захопити Україну.

Він і «учасник загарбницьких походів польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну» (гетьман тоді ще вірив, що з допомогою поляків можна вирвати в Росії захоплену нею лівобережну частину його роз’єднаної вітчизни, з’єднати її з Правобережжям, де він був гетьманом, і утвердити незалежну державу), що він «разом з крим. татарами організовував ряд грабіжницьких походів на Лівобережну Україну, із султаном уклав угоду про перехід України під владу Туреччини» (під владу Росії, бачте, нічого, можна і навіть треба, а от під іншу владу — зась!).

Загалом Петро Дорошенко, судячи з такої «історії», був чи не поріддям пекла. Як, між іншим, і Виговський чи Мазепа. А все за те, що вони хотіли незалежності своїй Батьківщині. У всі часи, у всіх народів це було позитивом. І в Росії теж, але тільки щодо Росії це вважалося патріотизмом, і тільки за есересерівської імперії в Україні вважалося найжахливішим злочином, якщо українець багнув незалежності своїй державі.

Невідомо тільки, за віщо ж Дорошенко, якщо вірити «Чернігівському літописцю», «быль въ чести царской»?

Зима 1698 року прийшла в Підмосков’я напрочуд рано, була важкою і заметистою. Сипав і сипав сніг, начеб небо прорвало, а коли на якусь днину й затихало, все одно в полях і на дорогах укрило, дороги були непроходимі, всюди замети — один одного більші. І досить швидко після незначного передиху, коли негода збиралася з новими силами, все повторювалось, і знову починала шаліти заметільниця, вітер шпурляв колючий сніг в лице, збивав рідких перехожих з ніг і міг поховати в кучугурах необачного живцем, налітав як з-за рогу, крутив заметами, звіром вив.

В таку хуртовину, казали, добрий господар і пса не вижене у двір. У сінях йому кубло вимостить. А ось до Агафії Єропкіної, яку в селі прозивали Дорошихою, негадано гість прицурганився.

19 грудня, коли мовби трохи вгамувалося, стихла нарешті остогидла заметіль, крізь рвані хмари виглянуло холодне, змерзле сонце, і в його промінні на рівнинах замети заіскрилися снігом-сріблом, в Ярополче негадано прибився пристав з Волока Ламського — з лицем, вкритим інеєм, його кошлата конячина теж була обліплена небесним мливом, і здухвини її ходили ходором — бідна тварина парувала, як загнана. Провалюючись у заметах по брюхо, конячина надсилу дотягла санки, на яких, закутаний у дві шуби, ледве вміщувався дебелий пристав, схожий на борова.

Прибулий, навіть не обтрусившись, не вистукав обмерзлі чоботи, а вперся в помешкання, як був у снігу, і вже там обтрусився (Агафії Борисівні при цьому здалося, що він хрюкнув від задоволення) і, затято вищипуючи з бороди білі крижані бурульки, що рясно там висіли, кректав:

— Ну й погодка, т-туди твою!.. Наче нарочито до мого приїзду розгулялася…

— В таку заметь? — подивувалася Агафія Борисівна. — Що привело до нас пана пристава?

— Служба царева, Агафіє Борисівно, наша нелегка служба, — чомусь весело одказав пристав, і його пихате лице, червоне з морозу, здавалося, ось-ось лусне від задоволення (а втім, пристав за будь-яких обставин відзначався незмінним життєлюбством). — А як у вас, дражайшая?.. Все гаразд?

І наче хрюкав від задоволення.

— Які можуть бути гаразди у вдови по смерті мужа?

— Та воно, як той казав, і такечки, — охоче погодився пристав. — Але ж у нас, Агафіє Борисівно, служба така — всьому довіряй, але…

— Перевіряєте, значить? Чи покійник бува не повернувся з того світу? Це ви мали на увазі, пане приставе? Заспокойтесь, гетьман Дорошенко все ще лежить у сирій землі і поки що не воскрес.

— Агафіє Борисівно, — пристав, здається, й не думав ображатися. — Дарма ви так, дражайшая… Служба у нас, царевих слуг, така.

— Так ось і передайте, пане царевий слуго в Кремль — не воскрес іще гетьман Дорошенко — надійно помер. — Єропкіна готова була заревіти і тільки зусиллям волі стрималась. — Мабуть, мій муж, Петро Дорофійович, з того світу вже ніколи не повернеться — на жаль. Про це й можете передати у свій Кремль.

— Як накажете, Агафіє Борисівно, як накажете, — пристав був сама ввічливість, але явно не спішив повертати голоблі — не інакше, як чекав дармового пригощання, — недарма ж царевий слуга. І, нічого не вдієш, доведеться їй розщедритись.

Та гість першим почав:

— І скільки ж оце з дня смерті вашого мужа минає?

Він, здається, знав, а запитував лише для годиться.

— Сьогодні сорокоуст у церкві Святої Параскеви закінчують читати. А я до сороковин готуюся — завтра Петрику моєму і справлю сорок днів, як пішов він з цього світу.

— О-о, — невідь-чому аж обрадувався пристав. — А я мимо Ярополчого їду…

— Прогулюючись, — не втрималась Єропкіна, щоб не вколоти гостя.

— Ага, прогулюючись, — підхопив її гру пристав, — дай, думаю, в гості до Агафії Борисівна заскочу, погодка гарна, пребадьора, чому б і не провідати удову, не утішити її в горі. Аж воно вже й сороковини… Як кажуть, пора й сороківку[10] на стіл виставляти.

— З цього б і починали, пане приставе.

— Я завжди дивувався, яка мудра жона у пана гетьмана, все з півслова кумекає…

— Пора, то й пора, — зітхнула жінка, знаючи, що від пристава, якщо він унюхає в хаті хмільне, відчепитися неможливо: — Роздягайтеся, сідайте до столу.

— З цього б і починали, дражайшая, — хрюкнув від задоволення пристав, скинувши шубу, плюхнувся до столу. — Я завжди казав покійному вашому мужу, царство йому небесне: у тебе, кажу, не жона, а ума палата! Її б у Кремль посадити, всіх би дяків навчила, як приказом управляти… То я вже готовий до прийняття яств і питія…

Щедро Єропкіна царевого слугу пригостила (оглянутись не встигла, як він курку наче за себе кинув і пляшку сухою зоставив, але — хай, прихильнішим буде, коли в Кремлі доповідатиме про свою поїздку в Ярополче), ще й на дорогу сороківку дала — пристав її поспішно собі за пазуху сунув, — обважнілий з-за столу звівся.

— Не смію більше затримуватись, дражайшая… Покедова…

— Покедова, — його словами відповіла господиня, рада, що гість, хоч і незваний, але ж і недовго