Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

розумію, безглуздя якесь! Ось, наприклад, людина поранить палець, потім отруїться, а тоді впаде у криницю й зламає собі шию, а якщо потім хтось прийде і запитає, від чого та людина померла, їй скажуть: «Бо поранила палець». І що, хіба це матиме якийсь глузд? Та жодного. І тут теж жодного глузду немає, просто нісенітниця… А вона заразна?

— Заразна? Не те слово! Це як борона: йтимеш повз неї в темряві, то неодмінно зачепишся — якщо не за один зубець, то за інший, адже так? І ніяк не відчепишся від цього зубця, та ще й всю борону за собою потягнеш. Ну, так і свинка ця, можна сказати, гірша за борону — коли вже вчепилася, хутко не відкараскаєшся.

— Це просто жахливо! — каже Заяча Губа. — Негайно треба піти до дядечка Гарві й…

— А то як же, — кажу я, — звісно, треба піти! Я б на твоєму місці вже побіг. Ні хвилинки б не гаявся!

— Е-е-е… А чого ти так кажеш?

— Подумай трохи, може, сама допетраєш. Твої дядьки мусять чимшвидше залагодити всі справи та повертатися до Англії. А як ти думаєш: хіба здатні вони на таку підлість — поїхати без вас, щоб ви потім самі добирались? Ти ж знаєш, що вони вас чекатимуть. Тепер далі. Твій дядько Гарві проповідник. Дуже добре. То що, хіба проповідник буде обманювати суднового агента? Хіба він буде йому брехати заради того, щоб міс Мері пустили на пароплав? Ти сама чудово знаєш, що не буде. А що він зробить. Скаже: «Дуже шкода, та нехай собі там церковні справи владнають без мене, бо моя племінниця могла заразитись цією самою новою свинкою і тепер мій священний обов’язок — сидіти тут три місяці й чекати, захворіє вона чи ні». Але ти не звертай на все це уваги, якщо ти вважаєш, що про це треба конче розповісти дядечку Гарві…

— Таке скажеш! Щоб ми потім сиділи тут, як пришиблені, чекали, доки з’ясується, заразилась Мері Джейн чи ні, замість того, щоб усім разом повеселитися в Англії. Це ти якусь дурницю придумав!

— Але, може, таки варто сказати комусь із сусідів?

— Ну, що ти таке вигадуєш? Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Вони ж одразу всі наші секрети вибовкають. Ні, залишається одне — взагалі нікому нічого не говорити.

— Що ж, може, це й правильно… Думаю, саме так і треба вчинити.

— Але все-таки, по-моєму, треба сказати дядечку Гарві, що вона поїхала ненадовго, інакше він турбуватиметься.

— Точно, міс Мері Джейн так і веліла, щоб ви йому сказали. «Передай їм, — каже, — щоб кланялися від мене дядькам Гарві та Вільяму та поцілували їх від мене й переказали, що я поїхала за річку до містера… до містера…» Як прізвище цих багачів, що їх ваш дядько Пітер ще дуже поважав? Я про тих говорю, які…

— Мабуть, ти маєш на увазі Апторпів?

— Ага, вони… Ну їх, ці прізвища, ніколи не згадаєш, коли треба! Так ось, вона веліла переказати, що поїхала до Апторпів — просити їх, щоб вони неодмінно завітали на аукціон і придбали цей будинок; дядько Пітер хотів би, щоб він їм дістався, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від них, доки не погодяться. А тоді, якщо не втомиться, повернеться додому, — ну, а якщо втомиться, то приїде додому зранку. Вона не звеліла нічого говорити про Прокторів, а лише про Апторпів — і це щира правда, бо й туди міс Мері Джейн збиралася заїхати; я це добре знаю, бо вона сама мені сказала.

— Ну, добре, — повірили дівчатка і побігли швиденько шукати своїх дядьків і передавати їм різні поклони й поцілунки.

Тепер усе було під контролем. Дівчатка мовчатимуть, бо їм дуже хочеться в Англію; а король із герцогом будуть задоволені, що Мері Джейн поїхала допомагати в організації аукціону, а не лишилася тут, де швендяє хитрий лікар Робінсон. Я і сам радів. «Оце, — думаю, — спритно все обставив! Мабуть, і сам Том Сойєр не зміг би так доладно все повирішувати. Звісно, він би ще чогось додав для фасону, але я у цьому ділі не мастак — не на те ми навчені».

А десь наприкінці дня на міському майдані розпочався аукціон і тягнувся довго-довго, а наш старигань крутився біля розпорядника розпродажу й раз по раз докидав якесь благочестиве слівце або цитату з Писання, і герцог теж гугукав на знак співчуття, і взагалі намагався всім догодити.

Але час собі спливав помаленьку, аукціон тягнувся й тягнувся, і зрештою все було розпродано — все, крім маленької ділянки землі на цвинтарі. Вони намагалися і її збути з рук — нашому королю хотілося за один раз усе проковтнути, наче тому верблюду. Ну, а доки вони цим займалися, підійшов пароплав, а хвилини за дві бачу: із пристані валить натовп із ревінням, з реготом, з виттям і кричить:

— Ось вам і конкуренти! Ось вам іще одна парочка спадкоємців Пітера Вілкса! Платіть гроші, вибирайте, хто більше до вподоби!

Розділ XXIX

Жителі містечка вели дуже приємного на вигляд старого і ще одного джентльмена, теж дуже приємного, але трохи молодшого, і рука в нього була на перев’язі. Господи, як же всі реготали й кричали! І взагалі потішались над ними. Я особисто нічого смішного в цьому не бачив, та й королю з герцогом було не до сміху; чесно кажучи, я думав, що вони перелякаються. Але вони тримались чудово. Герцог вдавав, ніби не розуміє, що відбувається, швендяв собі туди-сюди, веселий та задоволений, гугукав, наче порожній глечик; а король — той дивився на новоприбулих із такою скорботою, ніби серце в нього обливалося кров’ю від однієї думки про те, що на світі можуть бути такі негідники й мерзотники. Виходило в нього це дуже добре. Усі поважні панове скупчилися навколо короля, тим самим демонструючи, що вони на його боці. Цей старенький, який щойно приїхав, видно, зовсім розгубився. Потім він почав говорити, і я одразу ж звернув увагу на його англійську вимову, — не те, що в короля, хоча й у цього пройдисвіта теж виходило непогано, як на підробку. Точно передати слова прибулого я не беруся, та в мене й не вийде. Він повернувся до натовпу і сказав приблизно таке:

— Я не й подумати не міг, що на мене чекає така несподіванка, і, зізнаюсь прямо та відверто, зовсім до неї не готовий, бо нам із братом дуже не пощастило! Він зламав