Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

послав сказать, щоб збирались до його в дворець усі: й старі, й малі, й калішне.

Брати й балакають між собою:

— Як нам вести дурня — сором; та треба вести — такий наказ!

От як зібрались усі в дворець, цар став їх гостити і медом, і вином, — усього такого багато! На останнє стала частувать усіх царівна. Частувала вона, частувала, коли прийшла й до дурня; дурень і бере чарку лівою рукою. Вона спитала:

— А правою чого ж ти не береш?

— Та забив палець.

— Ану покажи, чи здорово?

Дурень розв’язав палець, а перстень так і осіяв хату. Царські слуги тоді та того дурня умили, вимили з голови попіл, причесали, він і оженився з царівною, та й живуть собі!

Щастя нерозумного брата

Було три брати: два розумних і один дурний. А в тих краях ходила дика худоба, і люди городили великі обори, щоб ту худобу ловити. Городили й троє братів. Два розумних роблять пліт із пруття, а дурний — з бур’яну. Загородили, полягали спати. А на ранок встали два розумних брати, дивляться, у зелену загорожу найшло повно худоби, а в їхню, сплетену з пруття, лиш один паршивий бичок. Брати перегнали всю ту худобу в свою обору, а дурному в його зелену загорожу загнали того паршивого бичка.

Продали браття всю худобу, а дурний узяв того бичка на мотузок та й собі веде продавати. Веде його лісом, а стара липа скрипає: «Скрип, скрип…» Він думав, що то липа до нього говорить, та й каже їй:

— Я продаю бичка.

А липа все скрипає. Тоді дурний прив’язав бичка до липи та й каже:

— Я тобі продав бичка. Завтра прийду за грішми.

І пішов дурний додому.

— Продав бичка? — питають брати.

— Продав. Липі продав.

— Дурню ти. Як же можна липі продати!

Пішов дурний до липи за грішми, а там уже вовки бичка з’їли, лиш мотузок лишився.

— Давай, липо, гроші.

А липа все скрипає.

— Давай гроші, бо йду за сокирою та й зрубаю тебе.

Чекає дурний під липою, а липа все «скрип» та й «скрип», та й не дає грошей. Приніс дурний сокиру та й зачав рубати липу. Врубав трохи, коли це як блисне щось під сокирою. Глянув — золоті гроші! Прорубав дурний трохи більшу діру, а гроші все сиплються й сиплються. І насипалася їх ціла купа. Іде дурний додому та й каже братам:

— Треба фіри, бо не годен гроші за бичка принести.

Браття спочатку не вірили, але відтак узяли воза та й поїхали. Приїхали — правда, лежить ціла купа золота. Склали вони його на фіру та й привезли додому.

— Давайте розділимо його на три частини, — каже один із братів.

— А чим будемо ділити? — питає другий. Та й послали дурного до попа, щоб позичив четверика.

— Та не кажи, що гроші маємо міряти, а лиш зерно.

Але дурний любив усе по правді казати. Коли піп його спитав, він розказав усе, як було. Дав піп четверика та й каже:

— Там і мені хоч одного червінчика за обруч покладеш.

Приніс дурний четверика. Розумні зачали міряти гроші, а дурного поставили з макогоном на дверях, щоб нікого не пускав до хати.

А піп не витримав та й прибіг. Лиш тільки він заглянув у двері, дурний ударив його макогоном по голові та й убив. Убив та й поклав йому в рот червінчика, якого той просив.

Налякалися розумні. «Що нам тепер буде!» Кинули вони хату й ті гроші та й тікають у світ. А дурний за ними. І нічого не взяв із собою, лиш батькову ступу. «Я батькову ступу не лишу».

Ідуть вони, йдуть, та й захопила їх ніч. А кругом ліс. Де ночувати? І повилазили вони на високу липу, щоб їх звірі не поїли. А дурний за собою й ступу потяг на липу.

Сидять вони на липі, коли їдуть купці й везуть смирну і ладан. Подивилися, що така велика липа росте, і лишилися під нею на ніч. Наклали вогонь, варять собі їсти.

А дурний держав, держав ступу, і зімліли йому руки. «Не годен ступу тримати», — каже він братам. Та й пустив ступу. Почули купці, що падає щось із липи, налякалися та й повтікали. Налякалися й браття на липі. Вони швидко злізли з липи та й собі втекли. Лиш дурний не злякався. Зліз він із липи, сів коло вогню та й доварює їжу. Коли це з-за куща виглядає один із купців.

— Ти чого заглядаєш? — питає дурний. — Ходи сюди, будемо їсти.

Купець підійшов, сів та й їдять оба.

— Що то в тебе на язику? — питає дурний купця. Купець показав язика, а дурний схопив його та й відірвав. Купець зачав утікати, а його товариші побачили, що він утікає та й бекає, та й ще дужче налякалися. Налякалися й браття дурного і так далеко забігли, що більше він їх не бачив.

Лишився дурний під липою та й господарює, як знає. Повисипав усю смирну і ладан з возів на купу й запалив. Пішов такий гарний запах, що аж на небі почули. І питає звідти якийсь голос:

— Що ти хочеш за те, що такий гарний запах зробив?

— Нічого не хочу, лише жінку, щоб ні в кого такої доброї не було, як у мене.

Сказав це дурний, і зразу з’явилася перед ним дівчина. Та така гарна, що нема ніде такої більше на землі.

— Ходімо додому, — каже вона.

Повів її дурний додому. Але не туди, де жив з братами і лишив золото, а в друге село, до хати свого батька. Прийшли, а там уже нічого нема. Землею заволодів пан, і все лісом заросло. А від хати одне лиш печисько лишилося. Жінка й каже:

– Іди спитайся пана, чи дозволить нам хату на цьому місці поставити.

Запитав він, а пан каже:

— Ну що ж, бери та й став хату, коли це місце твого батька.

— Лягай спочивати. А як спочинеш, будемо починати ставити хату, — сказала дурному жінка.

Він ліг, а вона взяла хустку та як махнула нею на всі штири сторони, то така хата і такий двір зробилися, що і в пана таких нема. Встав чоловік, а вона й каже:

– Іди попроси пана, щоб прийшов до нас. Будемо посвячувати хату.

Прийшов пан, подивився та й каже свому кучерові:

— Як він за ніч таку хату поставив?

— Хата хатою, але подивіться, яку він жінку має, —