Джеймс Фенімор Купер - Прерія

хвоста торбинку із шротом. Тепер вони вже не повернуть, не бійтесь, бо коли навіть задні буйволи й не чули нічого, то уявлятимуть, що чули; ну, а коли вони передумають, то хіба нам важко примусити осла доспівати свою пісню!

— Осел заговорив, а Валаама не чути![47] — ледь вимовив бортник, зайшовшись таким реготом, що, певне, ще додав бізонам страху. — Зовсім чоловік онімів, наче цілий рій молодих бджілок сів йому на кінчик язика, і він ніяк не наважиться слова вимовити, аби ті не відповідали по-своєму.

— Як же це так, друже, — повів далі трапер, звертаючись до заціпенілого природолюба, який ще й досі не оговтався, — як же це так: ти ж тим і заробляєш собі на прожиття, що записуєш назви всіх польових звірів та всіх небесних птахів, а так злякався гурту буйволів, що мчать прерією! Але ти вже, я бачу, наготувався затіяти суперечку, чи маю я право називати їх так, як їх називає кожний мисливець чи торговець на пограниччі!

Проте старий помилився, вважаючи, що приведе вченого до тями, викликавши його на спірку. Від цієї хвилини природознавець, наскільки нам відомо, ні разу в житті, окрім одного випадку, більше не вживав того слова, яким визначається вид чи рід тварин, що так його настрахали. Він уперто відмовлявся їсти поживне м'ясо представників усієї бичачої родини; ба навіть тепер, коли природознавець, оточений загальною повагою, в усьому блиску вченості безпечно живе в одному з приморських міст, він на званих обідах із жахом відвертається від найсмачніших наїдків з яловичини, з якими не зрівнятися жодній страві, що їх подають під тією самою назвою в знаменитих харчівнях Лондона чи й у славетних паризьких ресторанах. Одне слово, відраза шановного природолюба до волового м'яса нагадує те почуття, яке чабан прищеплює провинному собаці: він одягає намордник на порушника, зв'язує його і кладе біля кошари так, щоб кожна вівця, проходячи крізь ворота, наступала на нього. Кажуть, після такої покари винуватець відчуває пересит і навіть дивитися не хоче на баранину. Коли Пол і трапер урешті-решт погамували свої веселощі, викликані заціпенінням їхнього вченого товариша, той уже почав дихати знову, ніби його легені, які тимчасово припинили свою роботу, запрацювали внаслідок дії штучних міхів, і він востаннє вимовив те слово, що надалі стало для нього забороненим. Оце і був той єдиний випадок, що на нього ми натякали.

— Boves Americani horridi![48] — вигукнув Оубед, наголошуючи останнє слово, і знову занімів, ніби поринувши в глибокі роздуми над дивним і незбагненним явищем.

— Авжеж, вони таки горді, — підтакнув трапер, — взагалі буйвіл страшний для людини, необізнаної з життям природи; а втім, ці тварини не такі вже й хоробрі, як може здатися. Ех, чоловіче, ото якби тебе взяла в облогу ведмедиця-грізлі зі своїм виводком, як оце колись нас із Гектором біля Великих порогів на Micс… Ага, ось і хвіст гурту, а за ним назирці зграя голодних вовків: так і ждуть, аби вхопити яку хвору чи скалічену худобину, що скрутила собі в'язи у цій штовханині. Еге, а за ними й вершники, це так само точно, як і те, що я грішник! Онде вони, хлопче, — ген там, де вітер розігнав куряву, — гасають круг пораненого буйвола, хочуть порішити впертого диявола своїми стрілами!

Мідлтон і Пол незабаром розгледіли кілька темних постатей, що їх бистре око старого побачило значно раніше. Справді, півтора чи два десятки вершників швидко скакали навколо загнаного у безвихідь чудового бика: надто важко поранений, щоб утікати, він стояв, ніби зневажаючи смерть, хоч у його могутнє тіло вже вп'ялося не менше сотні стріл. Аж ось дужий індіанець ударом списа домігся перемоги, і тварина, оглушливо заревівши, розлучилася з життям, за яке так уперто чіплялася. Цей рев прокотився над тим місцем, де стояли наші подорожани, і долинув до гурту тварин — зачувши його, вони помчали ще дужче.

— Ти диви, цей пауні добряче-таки знає, як полювати буйволів! — сказав старий, що впродовж кількох хвилин із видимою втіхою спостерігав цю хвилюючу сцену. — Бачили, як він поскакав від нас, наче вітер? Це щоб його не вчули буйволи; а потім він зробив коло, і, приставши до своїх… Еге! Що таке? Та ці червоношкірі зовсім не пауні! На головах у них пір'я з хвостів і крил сов! Ех, я жалюгідний, напівсліпий трапер! То ж зграя клятих сіу! Ховайтеся, хлопці, ховайтесь! Один погляд у наш бік — і на нас нитки не залишиться, це так само певно, як те, що блискавка спалює дерева… А може, ми й життя втратимо.

Мідлтона вже не було: він пішов шукати свою гожу молоду дружину, воліючи подивитись на образ, куди миліший його серцеві, ніж це дике видовище. Пол ухопив доктора Баттіуса за руку; трохи загаявшись, за ними подався й трапер, і незабаром увесь загін зібрався під захистом гущавини. Старий (бо ж на нього, з огляду на його величезний досвід, покладалися в усьому) стисло роз'яснив нову небезпеку, а потім додав:

— У цьому краю — вам це, звісно, відомо, — дужа рука сильніша за право, а про закони білих тут і не чули, та й не потрібні вони тут. Тим-то тепер усе залежить від сили та кмітливості, — провадив він далі, приклавши палець до щоки, як людина, що глибоко і всебічно обмірковує скрутне становище, — кажу, добре було б надумати щось таке, аби нацькувати одне на одного тих сіу та скватерове поріддя; а потім і ми б наскочили, наче канюки після звіриного бою. Отоді б ми перемогли як стій… А тут іще й воїни пауні неподалік! Щодо цього не може бути ніякого сумніву, бо той воїн-юнак не пішов би далеко від свого селища так собі. Отож маємо чотири загони на відстані гарматного пострілу один від одного, і жоден з них не довіряє іншому. Рушати кудись небезпечно, бо тут нема де особливо сховатись. Але нас троє добре озброєних і, я сказав би, мужніх чоловіків…

— Четверо, — озвався Пол.

— Щось не розумію! — сказав старий, здивовано глянувши на свого товариша.

— Четверо, — повторив бортник, показуючи на природознавця.

— В кожному війську є свої дармоїди та нероби, — відказав нелукавий житель пограниччя. — Друже, доведеться вбити цього осла.

— Вбити Азінуса? Це було б актом надмірної жорстокості.

— Я мало тямлю в оцих твоїх словечках, які ховають своє істинне значення за звуками; як на мене, жорстоко жертвувати людським життям заради тварини. А це я називаю розумним милосердям. Безпечніше засурмити в сурму, ніж дозволити ослові ще