Юліан Семенов - Бомба для голови
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Досі шкодую, що минулої середи Ви не змогли бути в мене на день народження Ганса. Він, як завжди, ставиться; до Вас і Вашої благородної роботи з захопленням. Так само, як і я.
З найкращими побажаннями
Ваш Фрідріх Ф. Дорнброк,
голова спостережної ради
14. VI. 1966 р.»
2
Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.
«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, — подумав він, — інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити — я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».
— Скоро? — запитав Айсман. — Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.
Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:
— Я воював у Роммеля, там було й не таке.
— А я бував на півночі Норвегії, — розізлився Айсман, — там крига. Що це за манера — козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.
— Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…
Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.
«Якийсь навіжений, — подумав він. — Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті — абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».
— У тебе все готове? — спитав Айсман.
— Що саме? — все ще не обертаючись, запитав Роберт.
— Я не вас. Вальтер, ти готовий?
— Так, — відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку — під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».
В чемоданчику, крім диктофона, вмонтованого в ручку, було два шприци, кілька ампул з рибандотолуолом, що позбавляє людину волі на двадцять хвилин, і папка з фотокопіями кількох документів, які Дорнброк одержав свого часу від Гіммлера — в ту ніч, коли рейхсфюрер готувався втекти в Азію і переглядав архіви своєї східної агентури.
— Ось той храм, — сказав Роберт, кивнувши головою на дивну споруду із скла, дерева й бетону. — Ви це хотіли? Адвентисти сьомого дня?
— Кумедна архітектура, — сказав Вальтер. — Наче універсальний магазин в Австралії.
— Можна подумати, що ти був у Австралії, — сказав Айсман. — Базіка нещасний…
— Я бачив фото…
— Ах, ти ще віриш фото? — здивувався Айсман і попросив Роберта: — Скажіть цій макаці, щоб приїхав за нами через дві години.
— Він розуміє по-німецькому, — сказав Роберт, кивнувши головою на шофера. — Він зі мною працює вісім років.
Шофер обернувся — на його обличчі сяяла усмішка, а вузькі щілини чорних очей були колючі.
— Нічого, — сказав він. — Білі вірять у те, що їхні прабатьки були мавпами. Так що мені це навіть приємно, я відчуваю себе вашим татком…
Коли машина від’їхала, Айсман сказав Вальтеру:
— Який дурень… Ідіот нещасний… Не міг попередити, що ця мавпа знає нашу мову…
— Кажуть, у нього мати полька.
— В кого? В цього жовтого?!
— Та ні! В Аусбурга.
— Нічого. Нехай працює. Плювати. Поки що хай працює. Він тут міцно вжився. Справді, його мати полька?
— Та нібито…
— Отож я зразу відчув до нього неприязнь… Гаразд… Зараз для нас важливий тутешній макака… Він найважливіший для нас… Ти готовий?
— Готовий, чорт візьми.
— А чого це ти такий сердитий?
— Надінь мій піджак — будеш сердитий.
Айсман витяг хусточку й знову витер обличчя й шию.
— Нічого, — сказав він, — якщо все піде так, як ми задумали, повернемося в готель і заліземо до самої ночі в холодну ванну.
Вальтер штовхнув ногою двері храму. Вони, здавалося йому, мали важко відчинятися, бо були масивні й дисонували з усім будинком, але відчинилися легко (були на пневматиці), тому Вальтер трохи не впав — руками вперед. Він по інерції пробіг кілька кроків і спинився в порожньому прохолодному напівтемному залі. Темно було тут тому, що навколо храму росли пальми й чагарі, які закривали дорогу сонячному промінню.
Айсман сказав:
— Погана прикмета — спіткнувся. А залка нічого собі… Отут би столи для пінг-понгу поставити, а не лави. Підманюють нещасних макак отакою красою.
— Нікого немає.
— А он двері. Дізнаємось його домашню адресу. Хоча раніш усі вони жили біля своїх кірх. Як в автомобільному сервісі: чи народився хтось, чи помер, а він зразу ж тут. Ненавиджу церковних мишей, терпіти їх не можу.
Він постукав у двері, врізані в суцільну панель стіни — за кафедрою й електророялем.
— Заходьте, — відповів молодий голос по-англійськи. — Будь ласка.
У невеличкому кабінеті — стіл і два стільці — сидів хлопчина в строгому синьому костюмі. Побачивши європейців, він підвівся й сказав:
— Прошу вас, джентльмени…
— По-німецьки, — сказав Айсман, — говоріть по-німецьки. Ми не розуміємо вас.
Хлопець співчутливо розвів руками.
— Чжу Ші, — сказав Айсман. — Отець Чжу Ші? Де він?
— Чжу Ші? Настоятель? — хлопець зняв телефонну трубку й набрав номер. — Отець Чжу Ші зараз дома.
Він прийняв їх у садку. Його будинок з усіх боків обступали пальми, а в садку був басейн з голубою водою.
— Я слухаю вас, панове.
Айсман, витримавши паузу, сказав слова пароля — старого, ще часів Гітлера:
— Ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.
— Так, — відповів Чжу Ші, — різка зміна температури впливає на організм.
Айсман і Вальтер перезирнулися. Старий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомба для голови», після закриття браузера.
