Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

пісок, намитий з дна озера Фішерзеє. На чотирьох бетонних палях прямо над водою височіло кафе, де відвідувачам подавали каву, горілку, сосиски й пиво.

Піхт і Зейц узяли плавки й шапочки, вийшли до води. У цей час мало хто купався.

Зейц упав на пісок, розкинув руки.

— Коли б ти знав, Паулю, як важко мені! — промимрив він, заплющуючи очі.

— Не розумію тебе, Вальтере.

— Мені інколи просто нестерпно відчувати свою самотність, і так набридло порпатися в брудних душах людей…

— Мабуть, ти озлобився, Вальтере? Зейц швидко звівся на лікті:

— Так, я озлобився! Я відчуваю, що довкола багато ворогів.

— Високі слова, сказані високим стилем, — посміхнувся Піхт.

— Ти знаєш, що ось уже кілька років не дає мені спокою одна людина… Март!

— Не знаю і знати не хочу.

— Тож до нього прибув зв'язковий — Хопфіц!

Зейц сів і втупився в Піхта, який крізь темні окуляри, як завжди, байдуже дивився на далекі-хмари.

— Чого ж ти мовчиш?

— А що мені накажеш робити? Ловити шпигунів — це твій клопіт.

— Я хочу знати твою думку, Паулю, — прохально промовив Зейц.

«Ого, Зейц узнав чимало, — подумав Піхт, — треба діяти негайно».

— Хопфіц гарний фахівець, — сказав Піхт.

— А якщо він росіянин?

— Ти справді втомився, Вальтере. Візьми відпустку, відпочинь.

— Яка, до біса, відпустка! Мені здається, що готується якась жахлива диверсія.

Піхт устав і, знявши окуляри, з посмішкою подивився на Зейца:

— Вальтере, я прошу тебе про одне: не вплутуй мене в свої справи, я в цьому нічого не тямлю.

— Всі ви чистоплюї! Якщо хочеш знати, то оберштурмбанфюрер Вагнер у Берліні зараз гарячково розшукує кінці Хопфіца. Цілком може статись, що росіяни заслали його від імені Клейна й одночасно усунули штандартенфюрера. Його направлення я здав на експертизу. Завтра дадуть відповідь, чи справжнє воно.

— Ну що ж, — зачекавши, похмуро сказав Піхт, — сьогодні ти відвертий, як ніколи. І ти думаєш, я не знаю чому? Тому, що й ти, й Коссовські підозріваєте мене в зраді рейху. Так?

Зейц із злістю подивився Піхту в очі:

— Я давно арештував би тебе…

— Тоді в першу чергу ти поставив би під удар себе. Ти знову натякаєш на Іспанію?

— Ні, на ті двісті п'ятдесят тисяч марок, що лежать у швейцарському банку.

Зейц смикнувся всім тілом, неначе його оперіщили батогом.

— Ти не можеш знати цього! — В нього пересохло в горлі, і сказав це він з натугою — хрипло й тихо.

— Я маю досить переконливі докази, Вальтере. Не вся ж іспанська валюта пішла в казну рейху, дещо прилипло й до твоїх рук. Але, повторюю, мені від тебе нічого не треба, і я не заподію тобі нічого лихого, поки ти не станеш на моєму шляху.

Зейц зробив рух До одягу, де лежав пістолет.

— Спокійно, Вальтере. — Піхт поклав свою руку на його руку. — Ти мене знаєш давно, я вмію жартувати, та коли кажу серйозно, то це серйозно.

— Т-ти… Март! — прошепотів, жахнувшися, Зейц.

— Думаю, ми спрацюємося з тобою, Вальтере, — не звертаючи уваги на слова Зейца, говорив Піхт далі, — і якщо тобі дороге життя, постарайся куди-небудь виїхати найближчими днями… Заради своєї ж безпеки.

Зейц уткнувся в пісок, його руки тремтіли. «Мабуть, я погарячкував, — подумав Піхт, — ну, та байдуже. Принаймні тепер я твердо впевнений, що Хопфіцу треба зникати негайно».

— Я хочу випити, — промимрив Зейц, устаючи.

— Краще ходімо в воду. Кажуть, погана прикмета — роздягтись і не викупатися.

Вода була по-весняному холодна, аж перехоплювала подих. Зейц поплив на середину озера. Піхт догнав його, мов ніде нічого, вигукнув весело:

— Ах, як гарно, Вальтере!

Зейц пішов у глибину й випірнув біля берега.

«Все-таки треба бути обережним, — подумав Піхт. — Мало що спаде на думку цьому йолопові».

… Зейц пив багато й не п'янів. Він хиляв чарку за чаркою і похмуро дивився на карафку. Лише надвечір його почало заносити. Горілка спочатку зігріла душу, зробилося легше. Щось він заварнякав про давню дружбу, згадав дні молодості в Швеції. Тоді плакав, тоді став кричати.

«Ех, яке ще буде похмілля…» — подумав Піхт, насилу втяг Зейца в «мерседес» і відвіз додому.

Цього ж вечора він зайшов до Хопфіца і розповів про все, що сталось у купальні.

— Я шукав тебе сьогодні, — сказав Хопфіц. — Приїхав Коссовські й про щось довго розмовляв з Вайдеманом.

Піхт стиснув кулаки:

— От кого, Семене, треба боятися найдужче… Сьогодні ж ти повинен зникнути. Ти свою справу закінчив.

— Навіть склав деякі начерки.

— Листа я передам тобі пізніше. Зараз негайно іди до дуба біля кафе «Добрий затишок». Адже ти там сховав речі?

Розлучившись з Хопфіцем, Піхт заїхав по Еріку. Він скерував машину в бік Аугсбурга.

— У мене таке відчуття, наче незабаром щось трапиться, — сказала дівчина, поклавши голову на плече Піхту.

— Чому?

— Я суджу по батькові. Він геть знервувався. Здається, він таємно переказує гроші в швейцарський банк.

— Ого, я був значно гіршої думки про твого батька.

— Ти не часто буваєш зі мною!

— Зараз багато клопоту.

— Паулю, — Еріка заглянула йому в обличчя, — скажи мені правду: ми переможемо?

— Дивлячись хто «ми»…

— В об'єднанні німецьких жінок усі готуються вступити в нацистську партію. Адже зараз Німеччина переживає тяжкі часи?

— Нинішня Німеччина — так.

— Мені здається, жінки повинні стати разом з чоловіками на захист батьківщини.

— Ні, ти не зв'язуйся з ними.

— Скажи, Паулю, коли-небудь закінчиться війна?

— Повинна.

— Тоді я тебе більше нікуди не відпущу!

Піхт сумно усміхнувся. Від гострого жалю до дівчини Піхт пригальмував і вільною рукою міцно обійняв її.

— Еріко, якщо коли-небудь мене не буде, ти постарайся жити по-іншому — краще, чесніше, чи що…

— Я й стараюся…

— Мабуть, ти переживеш цей диявольський клятий час, але завжди пам'ятай: інші люди так само страждають, кохають, мріють, радіють і так само жадають спокою, як ти і я.

Піхт говорив і говорив Еріці про якесь нове життя, що його треба побудувати, і головне, зуміти дожити до нього. Це життя уявлялося невиразно, без реальностей. Він не знав іще, яке воно буде, але Еріка розуміла, що Пауль, як ніколи, відкривав перед нею душу, і сльози кохання та вдячності текли по її обличчю.

5

Коссовські добре вивчив Вайдемана. Дружній тон він облишив відразу ж, тільки-но увійшов у гуртожиток. Вайдеман міг викручуватися, ухилятися від прямих відповідей, якби Коссовські знову почав розмову з давніх симпатій.

— Я до вас у важливій справі, майоре, — сказав він, козирнувши.

Вайдеман здивовано звів кошлаті брови й насупився.

— Якщо на «ви», то слухаю вас, пане Коссовські.

Коссовські сів навпроти,