Еміль Золя - Завоювання Плассана

кару, що закривала їй двері до неба. Вона ридала, вважала себе проклятою; дні тяглися порожні, але тільки-но наставала п’ятниця, вона мимо своєї волі, як жінка, що віддається забороненим пестощам, смиренно пробиралася до каплиці св. Михайла і притулялася гарячим чолом до дерев’яної перегородки сповідальні. Вона нічого не говорила і лишалася там, знеможена; абат Фожа гнівався, брутально називав її недостойною дочкою і відсилав додому. Тоді вона йшла щаслива, відчуваючи полегкість.

Священик боявся присмерку в каплиці св. Михайла. Він звернувся до лікаря Порк’є, який умовив Марту сповідатися в маленькій молитовні Притулку пречистої діви, у передмісті. Абат Фожа пообіцяв чекати її там по суботах двічі на місяць. Він сподівався, що ця молитовня, влаштована у великій потинькованій кімнаті з чотирма величезними вікнами, світла й весела, заспокоюватиме надміру збуджену уяву його парафіянки. Там він приборкає її, зробить з неї покірну рабиню і не боятиметься можливого скандалу. Крім того, щоб рішуче покласти край недобрим чуткам, він доручив своїй матері проводжати Марту. Поки він сповідав її, пані Фожа сиділа коло дверей. Стара не любила гаяти часу, вона приносила роботу й плела панчохи.

— Люба моя, — казала вона часто, коли вони разом поверталися на вулицю Баланд. — Я знову чула сьогодні, як Овідій сварив вас. Невже ви не можете зробити так, як він хоче? Значить, ви не любите його? Ах, як би хотіла я бути на вашому місці, я б йому цілувала ноги… Я зненавиджу вас, кінець кінцем, раз ви тільки те й робите, що завдаєте йому прикростей.

Марта опускала голову. Їй було дуже соромно перед пані Фожа. Вона не любила її, ревнувала її, бо стара весь час стояла між нею і абатом. До того ж її бентежили підозріливі погляди, які абатова мати кидала на неї; в цих чорних очах вона читала якісь дивні й тривожні поради.

Поганого стану здоров’я Марти було досить для того, щоб пояснити її побачення з абатом Фожа в молитовні Притулку пречистої діви. Лікар Порк’є запевняв, що вона просто виконує один з його приписів. Над цими словами чимало сміялися постійні відвідувачі бульвару Совер.

— Хоч би що там казали, — промовила пані Палок до свого чоловіка, побачивши, як Марта в супроводі пані Фожа спускалася вулицею Баланд, — а я б дуже хотіла сховатися десь у куточку й подивитися, що цей кюре робить з своєю поклонницею… Просто сміх бере, коли вона каже, що в неї страшенний нежить! Ніби нежить може завадити піти до церкви! У мене теж був нежить, але я не ходила ховатися по каплицях з абатами.

— Ти даремно цікавишся справами абата Фожа, — відповів суддя. — Мене попередили. Це людина, з якою треба рахуватися; ти надто злопам’ятна і можеш зіпсувати мені кар’єру.

— Авжеж! — ущипливо сказала вона. — Вони зневажали мене, тепер хай начуваються, я їм ще покажу… Твій абат Фожа великий дурень. Невже ти думаєш, що абат Феніль не буде мені дуже вдячний, якщо я застукаю абата з його красунею на ніжній розмові? За такий скандал він дорого заплатить… Не заважай мені, ти нічого в цьому не тямиш.

Через два тижні, в суботу, пані Палок підстерегла Марту, коли та виходила з дому. Дружина мирового судді стояла коло вікна, ховаючи за завісою своє бридке обличчя і дивлячись на вулицю крізь дірочку в тюлевій фіранці. Коли обидві жінки зникли за рогом вулиці Таравель, зона посміхнулася на весь рот. Не поспішаючи, вона наділа рукавички і поволі перейшла площу Супрефектури, ідучи в обхід, притишуючи ходу на гострих каменях бруку. Проходячи повз будинок пані де Кондамен, вона хотіла була зайти за нею, але вирішила, що та, мабуть, посоромиться піти. В усякому разі, краще обійтися без свідків і швиденько здійснити свій задум. «Гадаю, що я дала їм досить часу дійти до тяжких гріхів, і тепер можу вже з’явитись», — подумала вона, погулявши з чверть години.

Пані Палок наддала ходи. Вона часто заходила у Притулок пречистої діви порозумітися з Трушем з приводу різних рахунків. Цього дня, замість того щоб увійти до нього в контору, вона перейшла коридор, спустилася вниз і пішла просто у молитовню. Перед дверима на стільці пані Фожа спокійно плела панчоху. Дружина судді передбачала цю перешкоду і швидко підійшла до дверей як людина, заклопотана нагальною справою. Але не встигла вона ще простягти руку, щоб узятися за клямку, як стара пані, підвівшись, відштовхнула її з надзвичайною силою.

— Ви куди йдете? — спитала вона своїм грубим голосом селянки.

— Я йду туди, куди мені треба, — відповіла пані Палок з перекривленим від люті й болю обличчям. — Ви нахабна і брутальна баба… Дайте мені пройти, я скар бник Притулку пречистої діви і маю право ходити тут усюди.

Пані Фожа, спершись об двері, поправила на носі окуляри і спокійнісінько взялася знову за своє плетіння.

— Ні, — сказала вона рішуче, — ви не ввійдете.

— Он як! І чому це, дозвольте вас запитати?

— Тому, що я цього не хочу.

Дружина судді побачила, що справа не вдалася, її душила жовч. Вона була страшна; затинаючись, повторюючи слова, вона зашипіла:

— Я вас не знаю, я не знаю, що ви тут робите, досить мені закричати, і вас арештують, бо ви мене вдарили. Мабуть, за цими дверима відбуваються дуже гидкі речі, якщо вам звеліли нікого не пускати. Я з цього будинку, чуєте ви?.. Пропустіть мене, а то я покличу сюди всіх.

— Кличте, кого хочете, — відповіла стара пані, знизуючи плечима. — Я вам сказала, що ви не ввійдете, я не хочу, зрозуміло?.. Звідки я знаю, що ви з цього будинку? А хоч би й так, це однаково. Ніхто сюди не ввійде… Це вже моя справа.

Тоді пані Палок зовсім розлютилася. Вона підвищила голос і закричала:

— Мені й не треба входити. Мені цього досить. Я все зрозуміла. Ви мати абата Фожа, чи не так? Ах, яка гидота! Що й казати, добре діло ви робите… Певна річ, я не ввійду, я не хочу поганитися…

Пані Фожа, поклавши плетіння на стілець, дивилась на неї поверх окулярів своїми блискучими очима і нахилилась трохи вперед, витягнувши руки, наче хотіла кинутися на неї і змусити її замовкнути. Здавалося, вона ледве стримується, коли раптом відчинилися двері і абат Фожа з’явився на порозі. Він був у стихарі і мав дуже суворий вигляд.

— Що таке, мамо? — спитав він. — Що тут діється?

Стара пані опустила голову і відступила назад, як пес, що тулиться до ніг свого господаря.

— Це ви, люба пані Палок? — провадив далі священик. —