Еміль Золя - Щастя Ругонів

як ранкова погідна зоря. Разом з тим на Мієту находило лукавство закоханої дівчини. Вона зрозуміла, що їй треба й далі заховувати вигляд німого протесту, щоб не викликати підозру Жюстена. Але, незважаючи на всі її зусилля, очі їй переповнювала ніжність, навіть коли Жюстен ображав її, вона розучилася дивитися на нього лютим і жорстоким поглядом. Він чув, як вона щось наспівує собі тихенько за сніданком.

— Еге! Ти щось дуже весела, Шантагрей, — кидав від, поглядаючи з недовір’ям на неї, наче хотів щось вивідати. — Б’юся в заклад, що ти Щось накоїла.

Вона знизувала плечима, але в душі вся тремтіла зі страху, поспішаючи знову вернутись до своєї ролі, обуреної мучениці. Але хоча Жюстен і здогадувався, що в неї з’явилися якісь таємні радощі, він довго не міг прослідкувати, яким побитом його жертва вислизала від нього.

Сільвер теж був глибоко щасливий.

Щоденні побачення з Мієтою давали йому поживу до роздумів у порожні години, що він їх просиджував удома. Своє самотнє життя з мовчазною тіткою Дідою він тепер прикрашав спогадами про ранкову зустріч, відновлюючи в пам’яті найменші подробиці. Його серце було переповнене почуттям, і він ще більше замкнувся в чернецькому житті, що його вони провадили з бабунею. Сільвер любив самотні закутки, де він міг жити собі спокійно і давати повну волю своїм думкам.

О цю саме пору він жадібно взявся до читання всіх випадкових книжок, що їх понакуповував у тандитника передмістя, і ця самоосвіта привела його до своєрідної шляхетної соціальної релігії. Безладне, погано засвоєне читання, позбавлене твердого підгрунтя, малювало йому світ, а надто жінок, у світлі марноти і жагучих утіх, і це могло б збентежити йому розум, коли б серце не було заспокоєне.

Та от з’явилася Мієта, і Сільвер спочатку бачив у ній товариша, а потім — радість і мету всього свого життя. Ввечері, в тій комірчині, де він спав, повісивши лампу в головах над ліжком, Сільвер бачив Мієту на кожній сторінці старого запорошеного томика, що його він вихоплював навмання з книжкової полиці — та висіла в нього над головою — і читав побожно. Коли в книжці мова йшла про вродливу й добру дівчину, він одразу надавав їй рис своєї любої. І сам він брав участь у дії. Якщо він читав роман, то наприкінці одружувався з Мієтою або вмирав разом із нею. Коли ж то була політична стаття або трактат з політичної економії, що їм він оддавав перевагу перед романом з дивної любові напівосвічених людей до серйозного читання, йому все ж таки щастило залучити її до цієї сухої матерії, часто не зрозумілої йому самому: він вірив, що виховує в собі серце, розвиває здатність любити її, маючи на увазі час, коли вони поберуться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди одводив місце Мієті. Ця невинна ніжність захистила його від розтлінного впливу легковажних казок вісімнадцятого сторіччя, що випадково попали йому до рук. Але Сільвер волів людинолюбні утопії, що їх винаходять у наші дні великі уми, захоплені химерою вселюдського щастя. Сільвер поринав у них укупі з Мієтою: без неї він не мислив собі ні знищення пауперизму, ні остаточної перемоги революції. То були ночі гарячкового читання, коли його напружена думка не могла відірватися від книжки; він кидав її й знову двадцять разів брався — ночі, сповнені солодкого хвилювання, що його п’янило до ранку, як заборонене вино, і йому ставало тісно в вузькій комірчині; очі різало від жовтого й косого світла лампи, але він тішився, незважаючи на те, що голова йому горіла від безсоння, складав далі проекти нового суспільства, безглузді й наївно великодушні, де народи вклонялися ідеальній жінці, втіленій в образі Мієти. Сільвер мав спадковий нахил до фанатичної віри й утопії.

Нервовий розлад бабуні в ньому перетворився в постійне піднесення і поривання до всього високого й недосяжного. Самотнє дитинство, напівосвіченість сприяли розвиткові цих природних нахилів. Сільвер ще не досяг того віку, коли в людському мозку міцно закорінюється нав’язлива ідея. Ранком, освіживши голову холодною водою, він забував свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. І Сільвер знову робився дитиною й бігав до колодязя з єдиним бажанням: побачити усмішку своєї любої і разом з нею тішитися з радості променистого ранку. Траплялося, що Сільвер, захоплений думками про майбутнє або. просто улігши раптовому пориву, кидався до тітки Діди і цілував її в обидві щоки, а та зазирала йому в очі, ніби стурбована тим, що вони такі ясні й світяться знайомим їй щастям.

Тим часом Мієті й Сільверові набридло споглядати свої тіні. Вони вже натішилися з своєї іграшки і мріяли про повніші втіхи, що їх не міг дати колодязь. Їм хотілося чогось відчутнішого, хотілося бачитися віч-на-віч, бігати удвох луками, повертатись додому втомленими, обійнявшись і пригорнувшись одне до одного, щоб краще відчути свою дружбу. Якось уранці Сільвер запропонував Мієті простісінько перелізти через мур і гуляти з нею по Жа-Мефрену. Але дівчинка благала його не робити такої дурниці, що віддала 6 їх у руки Жюстенові; тоді він пообіцяв придумати якийсь інший спосіб.

Мур, що розділяв колодязь, за кілька кроків од нього круто звертав, утворюючи заглиблення, де закохані могли б сховатись од сторонніх поглядів, коли б їм пощастило туди залізти. Але ж як туди попасти? Сільвер кинув думку перелізти через мур, не бажаючи хвилювати Мієту. Але в нього виник інший таємний план: хвіртка, що Макар та Аделаїда колись прорубали за одну ніч, заціліла в занедбаному кутку просторої сусідньої садиби, її навіть забули забити. Чорна від вогкості, зелена від цвілі, з іржавим замком і петлями, вона здавалася частиною старого муру. Певно, й ключ од неї давно десь загубився. Трава, виросла на порозі, і горбок, залеглий перед ним, казали про те, що через нього вже багато літ не переступала нічия нога. Ось цього загубленого ключа й гадав знайти Сільвер. Він знав, як побожно тітка Діда зберігає реліквії минулого, даючи їм стлівати на давніх місцях. Проте він цілий тиждень марно обнишпорював цілий дім. Щоночі він крадькома пробирався до хвіртки, щоб перевірити, чи не підійде один з ключів, знайдених за день. Він перепробував більше тридцяти ключів, зацілілих, без сумніву, з часів Фуків; він знаходив їх усюди: на полицях, на дні забутих шухляд, і вже почав був зневірюватись, як раптом потрібний ключ знайшовся. Виявилось, він просто прив’язаний шнурком до ключа від надвірних дверей, що стирчав у замку, і провисів так майже сорок років. Певне, тітка