Джордж Мартін - Чвара королів

навіть пан Борос Блаунт з Королегвардії. Я вибив з сідел їх усіх. В останньому герці я зламав дев’ять списів супроти Хайме Ланістера, і хоч не вибив його, та король Роберт віддав вінець переможця мені. Я увінчав Линесу як королеву краси й кохання, і того самого вечора пішов до її батька просити її руки. Я був п’яний від вина та слави; по правді, я мав би отримати презирливу відмову, але князь Лейтон раптом зглянувся на моє прохання. Нас одружили просто там, у Ланіспорті; наступні два тижні я був найщасливішим чоловіком у цілому світі.

— Лише два тижні? — перепитала Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з моїм Дрого, моїм сонцем-та-зорями.»

— Два тижні — стільки треба, щоб допливти від Ланіспорту назад до Ведмежого острова. Мій дім страшенно розчарував Линесу. Надто холодно, надто вогко, надто далеко від усього в світі; навіть сам замок — непоказна хата з колод. Ніяких тобі вертепів з личинами, мартоплясів, танців, ярмарків. Одна пора могла змінити іншу, поки до нас загляне якийсь співець зіграти пісню-другу на цимбалах. Ба навіть золотих справ майстра на острові не було. Обід — і той перетворився на муку. Мій кухар умів хіба що пекти м’ясо та варити юшку, а Линеса дуже скоро втратила смак до риби та оленини.

— Я жив заради її посмішок, тому послав аж до Старограду по нового кухаря і привіз арфіста з Ланіспорту. Майстри, вправні з золотом та коштовним камінням, кравці вишуканого одягу… я знаходив їй усіх, кого вона просила, та все ж того було не досить. Ведмежий острів багатий на ведмедів та ліс, а на все інше бідний. Я збудував їй добрий корабель, ми їздили до Ланіспорту і Старограду на свята з ярмарками, а одного разу навіть до Браавосу, де я позичив чималі гроші в лихварів. Я звоював її руку та серце на турнірі, тому взяв участь в інших заради неї ж. Та колишні чари кудись зникли, і я більше не уславився шляхетними перемогами. А кожна поразка означала втрату коня і озброєння, яке за звичаєм треба викуповувати або віддавати переможцеві. Грошей стало бракувати, я наполіг, щоб ми повернулися додому. Та справи дедалі погіршувалися. Скоро я став неспроможний платити кухареві та арфістові, а коли заговорив про те, щоб заставити її коштовності, вона оскаженіла…

— Далі… далі я робив таке, про що зараз соромно казати. Заради золота. Заради того, щоб Линеса зберегла свої коштовності, арфіста і кухаря. Зрештою ті оборудки коштували мені усього. Коли я дізнався, що до Ведмежого острова їде Едард Старк, то настільки втратив честь, що не наважився стати перед його судом, а втік сам і забрав її до вигнання. Адже ніщо не важило більше за наше кохання, казав я собі. Ми втекли до Лису, де я продав корабель, щоб здобути золота нам на прожиття.

Голос його був глухий від журби, і Дані жаліла витискати з нього всю правду, але ж їй кортіло знати, чим усе скінчилося.

— І вона там померла? — запитала Дані тихо і лагідно.

— Тільки для мене, — відповів лицар. — За півроку моєму золоту прийшов край, і я мусив винайнятися за сердюка в охочий полк. Поки я бився з браавосцями на Ройні, Линеса перебралася до маєтку торговельного магната на ім’я Трегар Ормолен. Кажуть, що зараз вона — його улюблена підбічниця, і її боїться навіть законна дружина.

Дані нажахалася з оповіді лицаря.

— То ви тепер ненавидите її?!

— Майже так само сильно, як кохаю, — відповів пан Джораг. — Благаю вибачити, моя королево. Здається, я дуже втомився.

Вона дозволила лицареві піти, але коли той стояв уже під запоною шатра, не втрималася і покликала заради останнього питання:

— А яка вона була на вигляд, ваша пані Линеса?

Пан Джораг сумно всміхнувся.

— Дещо схожа на вас, Даянерис. — І низько вклонився. — На добраніч, моя королево.

Дані затремтіла і щільніше загорнулася у левову шкуру. «То вона була схожа на мене.» Тепер ставало ясніше багато такого, чого вона раніше не розуміла. «Він жадає мене» — зрозуміла вона. — «Кохає мене, як кохав її. Не так, як лицар любить королеву, а як чоловік — жінку.» Вона спробувала уявити себе у обіймах пана Джорага: як вона його цілує, пестить, дозволяє увійти в себе. Та даремно — щойно вона заплющувала очі, як його обличчя ставало обличчям хала Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-та-зорями, її першим коханцем. Може, хай лишається і останнім. Маегі Міррі Маз Дуур присягнулася, що Дані вже ніколи не виносить живе дитя, а навіщо чоловікові безплідна дружина? Та й хто з чоловіків міг би рівнятися з Дрого, який помер з необрізаним волоссям і зараз вів крізь нічні землі цілий халазар зірок?

Вона чула у голосі пана Джорага тугу за своїм Ведмежим островом. «Він ніколи не матиме мене, але одного дня я зможу повернути йому дім та честь. Ця дещиця — у моїх силах.»

Тієї ночі її сон не турбували жодні привиди. Їй снився Дрого і перший виїзд разом у ніч їхнього весілля. Та в її сні вони сиділи не на конях, а на драконах.

Наступного ранку вона прикликала до себе кревноїзників.

— Кров моєї крові, — мовила вона всім трьом, — ви всі повинні дещо для мене зробити. Кожен із вас має взяти трьох коней — найздоровіших та найвитриваліших з тих, що в нас лишилися. Накладіть на коней стільки води та харчів, скільки вони зможуть нести, і рушайте вперед у моє ім’я та за моїм наказом. Агго, твоя дорога лежить на південний захід. Рахаро — на південь. А ти, Джохого, іди за «шієрак кійя» на південний схід.

— Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого.

— Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися.

І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу.