Лі Бардуго - Шістка воронів

— Посунься трохи, — скомандувала дівчина, і коли Матаяс так і зробив, повернулася до нього лицем.

— Що ти робиш? — нажахано відсахнувся хлопець.

— Розслабся, дрюскеле. Я не збираюся віддаватися своїм фантазіям щодо тебе тут.

Його блакитні очі зіщулилися.

— Ненавиджу твоє базікання.

Чи не здалося йому, що на її обличчі на мить з’явилася образа? Наче його слова могли справити враження на відьму.

Вона довела, що він вигадує те, чого нема, відповівши:

— Гадаєш, мене цікавить, що тобі подобається чи не подобається?

Дівчина поклала руки Матаясові на груди, зосередившись на серці. Він не мав би дозволяти їй робити цього, не мав би показувати свою слабкість, але щойно його кров потекла швидше й тіло зігрілося, хлопець відчув, як полегшення й звільнення від болю залили тіло. Відчув себе занадто добре, щоб опиратися.

Він неохоче дозволив собі злегка розслабитися під її долонями. Відьма відвернулася та повернула його руки туди, де вони були, огорнула ними своє тіло.

— На здоров’я, ти, велетенський ідіоте.

Він збрехав. Йому подобалося, як вона базікала.

* * *

І досі подобалося. Він чув, як вона десь позаду торочить щось Інеж, намагаючись навчити ту фієрданських слів.

— Ні. Грінґ-каааале. Ти мусиш трохи потягти передостанній склад.

— Грінґала? — спробувала Інеж.

— Уже краще, але дивись: керчинці як газелі. Вони стрибають від слова до слова, — показала жестами. — А фієрданці як чайки: стрімко кидаються вниз і пірнають. — Її руки перетворилися на пташок, що осідлали потоки повітря. Цієї миті Ніна підвела погляд і помітила, що хлопець витріщається на неї.

Він прокашлявся.

— Не їжте сніг, — порадив дівчатам. — Він лише зневоднить вас і знизить температуру тіла. — Рвучко кинувся вперед, бажаючи збільшити відстань між ними, поки всі дістануться до наступного пагорба. Але, видершись на верхівку, Матаяс завмер як укопаний.

Він повернувся, простягаючи руки.

— Зупиніться! Ви не захочете…

Але було вже занадто пізно. Ніна притисла руки до рота. Інеж зробила в повітрі якийсь застережливий знак. Джаспер похитав головою, а Вілан змовк. Каз стояв, наче камінь, і вираз його обличчя був незбагненний.

На стрімчаку було розкладене багаття. Той, хто це зробив, намагався розкласти його в затишку оголених скель, але цього не було достатньо, щоб захистити вогонь від вітру. Три стовпи були вкопані в промерзлий ґрунт, а на них гойдалося три обвуглені тіла, чия почорніла потріскана шкіра досі тліла.

— Ґхезен! — вигукнув Вілан. — Що це таке?

— Це те, що фієрданці роблять із гришниками, — відгукнулася Ніна. Її обличчя розслабилося, але зелені очі невідривно дивилися вперед.

— Це те, що роблять злочинці, — сказав Матаяс, відчуваючи, як скрутилися нутрощі. — Вогнища поза законом, відколи…

Ніна вихором повернулася до нього й сильно штовхнула в груди.

— Не смій! — Дівчина була обурена, і лють мерехтіла навколо неї, наче німб. — Скажи мені, коли останнього разу когось переслідували за те, що він спалив Гришу? А коли ви спускаєте псів, хоча б називаєте це вбивством?

— Ніно…

— А коли ви одягаєте уніформу, щоб зробити це, може, називаєте вбивство якимсь іншим словом?

І тоді вони почули стогін, наче заскрипів гіллям вітер.

— Святі, — прошепотів Джаспер. — Один із них живий.

Звук долинув знову — ледь чутне голосіння виривалося з чорного остову крайнього тіла праворуч. Годі було й гадати, ця фігура чоловіча чи жіноча. Волосся було спалене, одяг запікся, прикипів до кінцівок. Чорне шмаття шкіри подекуди відпало, оголивши рожеву плоть.

Ридання вирвалося з Ніниного горла. Вона здійняла руки, але вони тремтіли занадто сильно, щоб можна було використати свою силу, аби припинити страждання нещасного створіння. Вона повернула обличчя з очима, повними сліз, до інших.

— Я… будь ласка, хтось.

Джаспер поворухнувся першим. Пролунало два постріли — і тіло змовкло. Стрілець повернув пістолі до кобури.

— Чорт забирай, Джаспере, — гримнув Каз, — ти щойно розповів усій окрузі про нашу присутність.

— Вони й так думають, що ми група мисливців.

— Ти мав би дати Інеж зробити це.

— Я не хотіла цього робити, — тихо відповіла Інеж. — Дякую, Джаспере.

Казова щелепа смикнулася, але він не промовив більше жодного слова.

— Дякую, — видихнула Ніна. Вона попрямувала замерзлою землею, слідуючи вигинами шляху серед снігу. Дівчина плакала й спотикалася на горбистій місцевості.

Матаяс пішов за нею. Тут було замало орієнтирів і просто було заблукати.

— Ніно, тобі не можна відділятися від групи…

— Це те, до чого ти збираєшся повернутися, Гелваре, — відізвалася дівчина різко. — Це країна, якій ти мрієш служити. Пишаєшся нею?

— Я ніколи не відправляв гришників на багаття. З ними має справу правосуддя…

Вона повернулася до нього, витріщившись, в очах замерзали сльози.

— Чому тоді ваше так зване чесне правосуддя не виправдало жодного гришника?

— Я…

— Тому що наш злочин — існування. Ми самі вже злочин.

Матаяс замовк, а коли знову заговорив, розривався між соромом від того, що збирався сказати, і необхідністю промовити слова, усі слова, що бубнявіли всередині, слова, котрі для нього досі звучали правильно.

— Ніно, а тобі спадало колись на думку таке, що, може… може, ти не мала б існувати?

У дівочих очах спалахнув зелений вогонь. Вона наблизилася на крок до дрюскеле, і він відчув, як вона випромінює лють.

— Може, це ви не мали б існувати, Матаясе? Такі слабкодухі та м’якотілі, з вашими мізерними життями й низькосортними нікчемними забобонами. З вашим поклонінням дерев’яним духам і духам криги, котрі не переймаються тим, щоб з’явитися перед очі. Але ви бачите й справжню силу й не можете дочекатися, щоб викорінити її.

— Не глузуй із того, на чому не розумієшся.

— Мої кпини ображають тебе? Мій народ радо вітав би твій сміх у цих варварських місцях. — На її обличчі блиснув вираз найвищого задоволення. — Равка відновлюється. І з нею Друга армія. А коли вони завершать, я сподіваюся, на вас чекає заслужена кара. Я сподіваюся, що вони закують дрюскеле в кайдани й змусять вас стоячи слухати перелік злочинів, щоб світ знав лік вашим вадам.

— Якщо ти так палко мрієш побачити воскресіння Равки, чому досі не там?

— Бо я хочу, щоб ти отримав своє помилування, Гелваре. Я хочу, щоб ти був тут, коли Друга армія промарширує на північ і знищить дощенту кожний клаптик цього смітника. Я сподіваюся, вони спалять твої поля й посипатимуть сіллю твої землі. Я сподіваюся, вони відправлять твоїх друзів і твою родину на багаття.

— Вони вже це зробили. Мою маму, мого батька, мою няньку. Пекельні солдати, твої дорогоцінні переслідувані гришники випалили наші села до пня. Мені немає чого втрачати.

Ніна відповіла гірким сміхом:

— Либонь, твоє перебування в Пекельних Воротах було занадто