Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

як завжди, вчасно. У човні з ним сидів землемір, що мав виконати доручення на острові Бредгольмен. Ми кивнули один одному. Янсон зійшов на пірс і глянув на багаття.

— Я подзвонив Люндманові, — сказав він. — Я подумав, що горить твій дім.

— Я палю човна, — відказав я. — Мені не вдалось його полагодити, і я вже не міг на нього дивитись.

— Маєш рацію, — сказав Янсон. — Старих човнів не позбудешся інакше, ніж порубавши на друзки чи підпаливши.

— Гаррієт поїхала, — сказав я. — Вчора я доправив її до материка. Вона переказувала тобі вітання.

— Дуже приємно, — сказав Янсон. — Передавай і їй. Вона мені дуже сподобалась. Красива пані. Можна сподіватись, що їй полегшало?

— Вона поїхала в лікарню. Не думаю, що їй стало легше. Але вона переказувала вітання.

Янсон не мав пошти. Він поплив далі з землеміром. Упало декілька крапель дощу, ото й усе. Я повернувся до багаття: корма провалилась. Годі було відрізнити обвуглене дерево від брезенту з його вмістом. Від вогнища не віяло запахом паленого м’яса. Луїз сіла на камінь. Враз я згадав про Сіму і подумав, що мій острів, мабуть, притягує смерть. Сіма тут порізалась, Гаррієт приїхала сюди, щоби померти. Мій пес здох, а кицька пропала.

Раптом мені стало геть кепсько на душі. Чи було в мене щось, що я справді міг назвати своїм? Я таки не був поганою людиною. Я не був жорстоким, не вчиняв злочинів. Проте я повівся підло з Гаррієт та іншими людьми. Коли моя мати після смерті батька дев’ятнадцять років самотньо жила в притулку для літніх, я відвідав її всього лише один раз. На той момент минуло вже стільки часу, що вона не впізнала мене. Вона думала, що я — це її брат, який помер п’ятдесят років тому. Я навіть не намагався переконати її, що я — це я, а погоджувався з нею. Так, звичайно, я твій брат, який уже давно помер. А потім я залишив її й більше ніколи не повертався. Я навіть не приїхав на її похорон. Я доручив усе поховальному бюро, а потім лише оплатив рахунок. Окрім священика й органіста, в каплиці був лише представник поховального бюро.

Я не пішов туди, бо ніхто не міг мене змусити. Тепер я розумів, що зневажав свою матір. Певним чином я зневажав і Гаррієт. Мабуть, я зневажав усіх. Та найбільше — самого себе. Я вже навіть сумнівався, чи був добрим ортопедичним хірургом. Я був маленькою переляканою істотою, яка на прикладі власного батька побачила, яке пекло чекає на тебе в дорослому житті.

День минав повільно, як ті хмари, що повзли по небу. Коли вогонь почав гаснути, я підкинув дров, скроплених бензином. Кремація була довготривалим процесом, особливо, якщо вона відбувалась не в спеціальній печі, де температура сягає тисячі градусів, через що кістки перетворюються на попіл.

Настали сутінки, а вогнище горіло й далі. Я підкидав нових дров і розрівнював попіл. Луїз винесла тацю з їжею. Ми допили залишки коньяку зі свята і швидко сп’яніли. Ми плакали й сміялись із горя, а також від полегшення від того, що муки Гаррієт закінчились. Тепер, коли поміж нами її не було і ніщо не нагадувало мені про зраду, Луїз стала мені ближчою. Ми сиділи в траві, спершись одне на одного, і дивились, як дим із поховального вогнища розчиняється в темряві.

— Я залишусь на цьому острові назавжди, — сказала Луїз.

— Залишись принаймні до завтра, — відповів я.

Лише на світанку вогнище згасло, полишивши тільки жар.

Луїз скрутилась клубком у траві і заснула. Я накрив її своєю курткою. Вона прокинулась, коли я поливав жар морською водою з відер. Від Гаррієт і старого човна нічого не залишилось. Луїз дивилась на попіл, який я вигрібав.

— Нічого, — сказала вона. — Ще недавно вона була живою людиною. І ось від неї нічого не лишилось.

— Я думав, ми з плоскодонки розвіємо прах над водою.

— Ні, — сказала вона. — Я не зможу. Принаймні її прах мусить залишитись.

— У мене нема урни.

— Підійде слоїк, що завгодно. Я хочу, щоби прах залишився. Ми можемо закопати його біля пса.

Луїз зникла в повітці для човнів. Думка про те, що коло яблуні буде могила, викликала в мене відразу. З повітки долинув дзенькіт. Луїз вийшла з банкою, в якій колись було мастило до старого дідусевого мотора для човна. Я її помив і використовував для зберігання цвяхів і шурупів, тепер вона була порожня. Луїз здмухнула порох і, поставивши банку біля купи попелу, почала руками наповнювати її. Я спустився до повітки й приніс звідти лопату. Потім викопав яму біля пса. Ми поставили туди банку і закопали яму. Луїз зникла поміж скелями і через якийсь час повернулась із каменем у руках, — на ньому осадкові породи вирізали щось на зразок хреста. Вона поклала його на могилі.

То був тяжкий день. Ми обоє втомились. Ми мовчки повечеряли. Луїз пішла ночувати в трейлер. Я довго шукав снодійне в шафі у ванній кімнаті. Я майже відразу заснув і проспав дев’ять годин. Навіть не знаю, коли зі мною таке було востаннє.

Луїз сиділа за кухонним столом, коли я спустився вранці. Двері до кімнати були відчинені. Вона прибрала всі сліди недавньої боротьби зі смертю.

— Я від’їжджаю, — сказала вона. — Вже сьогодні. Море спокійне. Ти міг би відвезти мене до порту?

Я сів за стіл. Я зовсім не був готовий до того, що вона від’їде.

— Куди ти поїдеш?

— Мушу залагодити багато справ.

— Можна ж зачекати ще декілька днів із квартирою Гаррієт?

— Справа не в ній. Пам’ятаєш печеру з малюнками, на які кинулась цвіль?

— Я думав, ти засиплеш політиків листами?

Вона похитала головою.

— Листи не допомагають. Я мушу вдатись до інших дій.

— Яких?

— Я не знаю. Поки що. До того ж я хочу побачити деякі картини Караваджіо. Тепер у мене є гроші. Гаррієт залишила майже двісті тисяч крон: час від часу вона давала мені гроші, до того ж я завжди заощаджувала. Ти, без сумніву, здивувався, знайшовши гроші, коли нишпорив у трейлері. Заощадливість, от і все. Я не лише писала листи. Інколи я працювала, як і інші. І я ніколи не пускала гроші на вітер.

— Як довго тебе не