Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Патрік люто примружив очі, дістав калькулятор, видихнув, і я зрозумів — зараз почнеться одна з найважчих битв у моєму житті.

Через півтори години, зірвавши голоси до хрипоти, ми, нарешті, попрощалися, задоволені одне одним і ставшими ледь не найкращими друзями. Я й не знав, що у мене є такі видатні здібності до торгівлі. Врешті-решт, я отримав скриньку й монокль за вісім золотих рублів і сімдесят шість срібляків. Ще й перо-самописку в подарунок вибив. Не знаю, навіщо воно мені, але нехай буде.

Сівши в таксі, я обережно роздивлявся скриньку. Дерев'яна, вкрита майстерною різьбою, вона одразу припала мені до душі. Окрім різної музики, всередині була кришталева балерина, яка теж танцювала різні танці. Гарна річ, може, мамі подарую. Скажу — на AliExpress купив, вона так само до деяких товарів звідти ставиться, як до магії, тож не здивується.

А от монокль — то зовсім інша річ. Відчуваю, користі з нього буде багато. Мене дивувало, як жителі Таємного світу пізнавали в мені "свого" з першого погляду. Мабуть, справа саме в аурі. Цікаво, як вона в мене виглядає?

Так, за роздумами, я й доїхав до гуртожитку. Відморозився від комендантки, яка знову намагалася мене обхамити, і піднявся до себе в кімнату. Дивно, але двері були відчинені. Витягнувши пістолет, я обережно зазирнув. Побачене мене ошелешило. На моєму ліжку сиділа Оксана й плакала.
Помітивши мене, вона підскочила і кинулася до виходу, марно намагаючись мене обійти.

- Я тут принесла... Назбирала... Для домового. — вона тицьнула мені в руки невеличкий мішечок.

Виглядала вона не дуже. Схудла, під очима — сині кола від недосипу, зачіска розтріпана, як і м'ятий, брудний одяг. У мене в серці щось йокнуло. Нехай вона й зрадниця, але такого я для неї точно не бажав. Та й, чесно кажучи, я її майже пробачив, спрямувавши всі звинувачення й образи на корінь усіх проблем — маніпулятора і негідника Івана Петровича.

- Зачекай. Давай поговоримо, — я схопив її за руку. — Що з тобою?

- Вони виконали свою обіцянку, — прошепотіла дівчина. — Я все згадала. Усе!

Вона зі злістю вигукнула останнє слово, вирвалася і кинулася в коридор.

- Стій! — крикнув я і кинувся слідом. У такому стані її відпускати не можна.

Але тут мене й накрило. Ноги підкосилися, і я впав обличчям прямо на підлогу. Все тіло ломило, руки-ноги викручувало, а в голові гуло. Та це було не найгіршим. Боліла душа. Я не знаю, як це пояснити, але я був упевнений — біль душі виглядає саме так.

- Андрію! — вигукнув Лаврентій, що заскочив у кімнату.
Він швидко оглянув мене і, чомусь, полегшено видихнув.

- Прокляття через порушення контракту, нарешті, настало. Слабенько вдарило. Відлежишся, і все буде нормально, — заспокоїв він мене і підняв руки, щоб щось зробити. Потім зітхнув. — Точно, на тебе ж магія не діє. Федя! Йди допоможи перенести його на ліжко.

У хмарі малинового туману з'явився усміхнений чорт. Він ухопив мене за руку й потягнув на постіль. Виходило в нього не дуже. Я намагався допомогти, як міг, але кінцівки не слухалися, а в очах усе двоїлося, тому я, швидше за все, більше заважав, ніж допомагав.

- Ти, братан, міг би й ближче до ліжка впасти, — зітхнув чорт, коли вони з домовим, нарешті, спільними зусиллями закинули мене на ліжко й турботливо накрили ковдрою.

- Відсипайся. Завтра все мине. Непогано ти прокляття витримав, могло бути й гірше, — пробурмотів Лаврентій.

- О...кша...на, — прошипів я неслухняним язиком.

- Спи, — порадив домовий. — Заспокойся.

Повіки поважчали, думки зникали, ніби їх затягувало в чорну діру. Тіло ломило й трясло, але під теплою ковдрою мене потягнуло в сон, і я, нарешті, відрубився.