Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 42

Ти тут був... Ти вмирав за ці прОкляті п'яді...

До стікаючих вен присихали згорілі поля.

Навіть бруствером був... І зарубки робив на прикладі.

І приймала тіла, як роз'ятрена вирва, земля...

Богдан Томенчук, поезія

 

Від Захара

На пероні натовп такий, що ти не можеш вдихнути. Переважно жінки і діти. Я серед них — стискаю в руках немовля. І так мені страшно, що він також скоро не зможе дихати…

— Обережно, у мене дитина!

— У всіх діти... — огризається хтось збоку.

На колії стоїть евакуаційний потяг. І всі чекають, не відриваючи погляд від залізної машини. Раптом відкриваються двері вагонів, і по натовпу прокочується хвиля. Імпульс, що може тебе легко звалити з ніг і розтоптати.

— Обережно! Всі сядуть!

— Не напирайте!

Галас і крики, відчай і паніка...

Від вокзалу потяг відходить забитий під зав'язку, напружений і тихий. Розгублені, перелякані діти, нервові домашні тварини, виснажені люди. Мені щастить — уступають місце. Хтось просто падає на підлогу вагону, в тамбур. Речей у всіх мінімум, але вони займають весь той мізерний простір, що залишився.

Потяг вирушає в дорогу і практично одразу у салоні гасне світло. Із голови вагону пошепки передають команду: ніяких телефонів чи яскравого світла. Ніхто не наважується порушити вказівку. Темно і тихо.

Прокидається мій малий на руках і починає рюмсати. Я відчайдушно його заспокоюю, але разом з ним включаються й інші діти. І так по черзі — то один кінець вагону, то інший.

Потяг крадеться через темні поля і села. Десь повільніше, десь швидше. А ми чекаємо. Пройти в туалет нереально. Стає душно і хочеться пити. Хтось передає, що зупинки на наступній станції, можливо, не буде. Але ми розуміємо, ми згодні, бо ж щойно бачили, як ракети знищують наші домівки.

Ми втікаємо від війни.

Війна бере в борг, і ніколи не віддає.

І раптом — зсув. Я опиняюсь у іншому тілі, у іншому місці.

Переді мною сидить Калі і дивиться на мене лукавим поглядом. Ми у моїй квартирі на кухні і війна — далеко попереду. А весь світ дрімає у своїй легковажності, цікавлячись лише новинами про Брітні Спірз та нову частину “Сутінків”.

— Ну? — питає вона, проводячи язиком по губах. — Ти уже позбувся ототожнення, Захар?

Я сиджу у кріслі навпроти. У домашньому халаті на голе тіло, цілком ошелешений.

— Ототожнення із чим? — перепитую.

— Зі всім, що ти так старанно привласнив. Гроші, професію, домівку, комфорт.

— Не знаю... А хто я?

— Це хороше питання, — усміхається вона і підводиться.

Неймовірно вродлива жінка із темними очима, смуглявою шкірою, вирізьбленими рисами обличчя йде до мене. На ній —  моя сорочка.

— Хто ти, Захар?

— Я той, хто загинув у Бучі. Мене розстріляли двічі. Я той, хто пізнав твоє кохання. Любов богині. Я той, хто написав стільки популярних книг...

Вона торкається мене своїми теплими, аж гарячими руками.

— А тепер скажи мені: хто сказав тобі цю відповідь?

— Я не знаю... Я врятував дітей, Калі.

— Хто врятував? Великий автор? Сильний чоловік?

— Ні... Безокий труп.

— І це чудово, Захар. Але цього недостатньо. Ти ж письменник. Ти знаєш, що ти повинен зробити?

Вона обнімає мене ззаду. Я відчуваю її подих, її тіло, притиснуте до мене. Жіночі руки прослизають під мій халат.

— Що я повинен зробити?

— Переписати дещо. Але перед цим — потрібно відповісти на одне питання.

— Яке?

— Хто ти?

Зсув і вибух. А потім ще один, і ще. Я падаю у окіп і на мене сиплеться земля. Вуха закладає від гуркоту. Збоку хтось кричить — є трьохсоті, але я упевнений — є й двохсоті. Нас накрили несподівано. Ніхто не був готовий. Зрештою, а чого ще очікувати на війні?

Хочеться заритись у ґрунт, сховатись під землю. Але вижити. Чудом вижити. Не заради себе... А щоб помститись. Щоб вистояти і захистити. Бо як же мої побратими обійдуться без мене? Ні, я мішу залишатись у строю.

Але найголовніше, що тримає мене на світі — моя сім'я. Я повинен повернутись до них. Витримати все, заради них.

Спочатку було страшно, але потім адреналін замінив крок у жилах. Ми отримали наказ закріпитись у посадці, яка відкриває шлях на висоту. Розвідка сказала, що на тій точці нікого немає. Проте, коли ми підходили до позиції — з іншого боку до неї наближались росіяни. Їх було близько 30. Між нами було декілька десятків метрів.

Зав’язався стрілковий бій. Він тривав близько п’яти годин, і потім ворог відступив. Але ми відстріляли майже весь боєкомплект. Надвечір пішов дощ. Він падав довго і все довкола промокло. Стискаєш кулак — ллється вода. А потім настала ніч і тривожна, погрозлива тиша, яка в будь-яку мить могла перетворитись на нашу гибель.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍