Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я не думала про своє звільнення. Ну, точніше, намагалася не думати. Увесь тиждень я працювала, як завжди. Не реагувала на погляди колег. Ігнорувала Арсена, навіть коли він проходив повз і затримувався на мить, немовби щось хотів вимовити. Просто занурилася в роботу, щоб не відчувати паніки. Адже вона накривала мене лише на вихідних.  

В суботу зранку я відчула щось схоже на холодний жах. Мене затопило хвилею усвідомлення—я втрачаю роботу, яка давала мені стабільний дохід. З чого я житиму? Як закривати кредити? Як я взагалі дозволила собі поставити під загрозу свою стабільність тільки через принципи?  
Я ходила квартирою, не знаходячи собі місця. Підняла телефон, відкрила вакансії, перегортала, але нічого не змінювалося. Все те саме. Низькі зарплати. Робота, де ти повинен горіти, але тобі за це навіть не платять нормально. З кожною хвилиною паніка зростала. Я зрозуміла страшне. Я більше не хочу звільнятися. Мені все одно, що думають колеги. Все одно, що кажуть за моєю спиною. Я могла б не звертати уваги на плітки, на Машу, на Савчук, навіть на Арсена—якби тільки мені дозволили залишитися. Але мене не залишать. Я сама написала заяву. Сама. 
Я ніколи не була тією, хто повзе назад і просить другого шансу. Але зараз я думала тільки про гроші, про свою безпеку, про те, що ця зарплата мене цілком влаштовувала. І в мене не було вибору. Я сиділа на дивані, втиснувшись у нього спиною, і відчувала, як серце гупає у грудях. 
 — Я не можу так просто все віддати…  —  Я прошепотіла ці слова сама собі, стискаючи телефон у руках.  
Мені доведеться поговорити із Савчук. Це був єдиний варіант. Нехай я ненавиджу цю думку. Нехай мене вивертає від уявлення, що я стоятиму перед нею і проситиму шанс. Але іншого вибору немає. Я не можу залишитися без роботи. Я зроблю це в понеділок. І хай навіть вона принизить мене, насолодиться моментом—це краще, ніж залишитися ні з чим. 

Я закрила очі. У моїй голові все ще крутилися слова, які я повинна буду сказати їй. Як саме сформулювати своє прохання, щоб не виглядати повністю розбитою. Як не дозволити гордості зламати моє життя. Я ще не знала, чи вистачить у мене духу піти до Савчук. Але точно знала одне—я не можу просто здатися. 

 У понеділок зранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.  Я не крутилася в ліжку, не роздумувала, не намагалася затримати цей момент невизначеності. Я знала, що змушу себе зробити це. Я навіть не нервувала. Внутрішня паніка перейшла в холодну рішучість — я повинна залишитися.  

Одягнувши найстрогіший костюм, що мався в моєму гардеробі—чорні штани і приталений жакет із вузькими лацканами я вирішила, що там просто не здамся. Під жакетом — біла шовкова блузка з високим комірцем, яка закривала шию. Жодних натяків на слабкість.  

Акуратно вклавши волосся, зібравши його в низький гладкий хвіст, я зробила мінімальний макіяж—ніяких яскравих помад, тільки рівний тон і туш на віях.  

Коли я вийшла з дому, холодний вітер різко вдарив у лице, але мені було байдуже. Я знала, що сьогодні від цієї розмови залежить моя стабільність.  

Я увійшла в офіс як завжди—впевнено, стримано, але всередині все тремтіло від напруги. Колеги дивилися на мене з цікавістю, кидаючи один на одного короткі погляди. Я не зупинилася. Просто пішла до кабінету Тетяни Вікторівни Савчук. 

Двері її кабінету були відчинені. Вона сиділа ідеально рівно, спокійно, її довгі тонкі пальці з яскраво-червоним манікюром ковзали по планшету, ніби вона взагалі не переймалася моєю присутністю.  

Я позаздрила їй: стиль, впевненість, сила – все це випромінювала ця жінка. Її смоляне волосся, ідеально зібране, контрастувало з дорогим винним шовком на шиї, який підкреслював тонкі, майже аристократичні риси обличчя. Чорний костюм, мов друга шкіра, облягав струнку фігуру, а високі підбори додавали гостроти образу. Погляд – хижий, єхидний блиск у бездонних очах.  
— Карина, — посмішка, ледь помітна, зібрала кутики губ, наче вона знала, що я зрештою здамся. Спина прямо, жодного натяку на невпевненість.  
— Я хочу залишитися в компанії.  
Тонкі брови здивовано вигнулися, але здивування, здавалось, було награним. Вона чекала цього. Я бачила це в її очах.  Вона подалася вперед, опершись ліктями на стіл, пальці грайливо торкнулися срібної ручки.  
— Цікаво…  
Її погляд ковзав по мені, ніби я була черговою фігурою на її шахівниці.  
Я чекала.  
Вона навмисне тягнула час, насолоджуючись владою над ситуацією. А потім вона зробила те, чого я зовсім не очікувала. Єхидно посміхнулася. І повільно промовила:  
— Йдіть до Арсена Констянтиновича. Нехай він вирішує.  Мене немов ударило струмом.  
Я відчула, як по тілу пробіг жар, як руки ледь помітно здригнулися, але я змушувала себе стояти рівно. Я чекала чого завгодно. Приниження. Зневажливого «ні». Але тільки не цього. Що взагалі відбувається? Чому це має вирішувати він? Савчук мовчала, спостерігаючи за мною. Її посмішка стала ширшою, ніби їй було смішно бачити, як мене це збило з пантелику.  
Я зітхнула.  
— Добре, —  мій голос не тремтів.  

Я зробила поворот на підборах і вийшла з її кабінету, не показуючи, що всередині в мене все горить. Я більше не думала про те, що робити. Я вже йшла до його кабінету.  
Що він скаже? Що він вирішить? Я не знала. Але я знала одне.  Ця гра ще не закінчилася.