Джоджо Мойєс - Після тебе

— Ось чому так добре бути будівельником на півставки — завжди десь у кишені є цвях. Ну давай. Якщо сидітимеш тут — так і не встанеш ніколи.

Йому прибило дощем волосся, і шкіра виблискувала краплями у світлі коридору. Він підняв мене на ноги, і я поморщилася від болю.

— Що, стегно?

Я кивнула.

— Якби ти тільки вчасно казала… — зітхнув він.

Під очима від утоми пролягли тіні. На зовнішньому боці лівої руки красувалися дві довгі подряпини. Що там у нього сталося минулої ночі? Він зник на кухні, почувся звук відкритого крана, і за мить він повернувся зі склянкою води та двома таблетками.

— Узагалі-то я не маю права тобі цього давати. Але так ти зможеш нормально спати до ранку.

Я з вдячністю їх узяла. Він спостерігав за мною.

— Ти хоч іноді дотримуєшся правил?

— Тільки якщо вони мають сенс. — Він узяв порожню склянку. — Ну то що, між нами все гаразд, Луїзо Кларк?

Я кивнула.

— Я подзвоню завтра. — Почувся довгий видих.

Не знаю, що мене спонукало, але я взяла його за руку, і він повільно стис мою долоню у відповідь.

— Не йди. Вже пізно. І їхати на мотоциклі небезпечно.

Я взяла в нього викрутку та кинула її на килим. Він спрямував на мене довгий погляд, а потім провів рукою по обличчю.

— Не думаю, що від мене зараз багато користі.

— Обіцяю не використовувати тебе для сексуальних утіх. — Я глянула йому в очі. — Сьогодні.

Усмішка повільно осяювала його обличчя — з моїх пліч наче впав тягар, про який я й не здогадувалась.

«Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

Сем переступив через викрутку, і я повела його в спальню — мовчки.

Я лежала в тиші моєї маленької квартири, закинувши ногу на великого чоловіка, що мирно сопів. Вага його руки приємно тиснула на моє тіло. Я лежала й дивилася на його обличчя.

«Зупинка серця зі смертельним наслідком. Аварія на мотоциклі, підлітковий суїцид, колоті рани в бандитській сутичці в Пібоді… Іноді видаються такі зміни, що просто…»

«Ш-ш-ш-ш… усе добре. Спи».

Він ледь устиг зняти форму. Роздягнувся до майки та трусів, поцілував мене, заплющив очі та провалився в мертвий сон. Може, треба щось приготувати? Чи прибрати квартиру, щоб я хоч трохи була схожа на людину, яка дає раду своєму життю? А натомість я просто роздяглася до білизни та примостилася поруч. Хотілося просто декілька хвилин полежати з ним, притулитися шкірою до його футболки, відчути його подих. Я просто лежала та слухала, як він дихає. Як узагалі людина може спати так спокійно? Я роздивлялася горбинку на його носі, різні відтінки щетини на підборідді, темні загнуті вії. У пам’яті прокрутилися всі наші з ним розмови — тільки з нової точки зору. Я тепер сприймала його як самотнього чоловіка, люблячого дядька. Яка ж дурна вийшла ситуація! А все через мою помилку!

Я двічі легенько торкнулася його обличчя. Його шкіра трохи пахла антибактеріальним милом, що ніяк не приглушувало природний чоловічий запах. Його рука рефлекторно стисла мою талію. Я перевернулася на спину та почала дивитися на вуличні ліхтарі — нарешті я не сама в цьому місті. Думки кудись попливли…

Він дивиться на мене широко розплющеними очима. А ще за мить усвідомлює, де він є.

— Чуєш…

Я різко прокидаюся. Ще дуже рано, я все одно сонна. Він у моєму ліжку. Моя нога торкається його тіла. На обличчі виникає усмішка.

— Привіт.

— Котра година?

Я повертаюся, щоб глянути на цифри на годиннику.

— Чверть на п’яту.

Світ потихеньку починає ставати на свої місця — неохоче, повільно. За вікном натрієве світло сперечається з темрявою. Під вікнами проїздять таксі та нічні автобуси — а тут лише він і я в теплому ліжку. А ще звук його дихання.

— Я навіть не пам’ятаю, як опинився тут. — Він глянув убік, у вікно. Світло з вулиці впало на його обличчя, і він спохмурнів. Я бачу, як спогади поволі повертаються до нього — таке беззвучне «Ага, зрозуміло».

Він повертає голову — і його губи опиняються коло моїх. Подих теплий та солодкий на смак.

— Я сумував за тобою, Луїзо Кларк.

Хочу сказати йому. Хочу сказати, що не знаю, що відчуваю. Що хочу його — але сама цього боюся. Я не хочу, щоб моє щастя цілковито залежало від когось іншого, не хочу бути заручником долі, якої не контролюю.

Він пильно дивиться на мене, читає думки.

— Не треба думати.

Притягує мене до себе — і всі мої м’язи враз обм’якають. Цей чоловік кожен день бачить межу між життям і смертю. Він усе розуміє.

— Ти надто багато думаєш.

Він проводить рукою по моєму обличчю. Я мимоволі, майже рефлекторно, повертаюся до нього та притискаюсь руками до його долоні.

— Що, просто жити? — шепочу.

Він киває, а потім цілує мене. Цілує повільно і так солодко, що моє тіло вигинається, і я вся стаю одним бажанням.

Чую його голос — низький, просто у вухо. Він називає моє ім’я — так, наче це щось надзвичайно цінне для нього.

Наступні три дні злились у мішанину вирваних для побачень ночей та коротких зустрічей. Я пропустила збори «Жити далі» про ідеалізацію, бо він приїхав саме тоді, коли я збиралася виходити, натомість ми перетворилися на клубок рук та ніг — і не змогли відірватись, аж поки мій кухонний таймер не повідомив, що йому час їхати забирати Джейка. Двічі він чекав на мене вдома, коли я поверталася зі зміни, — його поцілунки в шию та великі долоні на стегнах допомагали якщо не забути, то принаймні закинути якнайдалі в комору свідомості принизливу роботу в «Трилиснику та конюшині».

Я хотіла, хотіла йому опиратись — але не могла. У мене паморочилося в голові, я не могла сконцентруватися, не висипалась. У мене навіть почався цистит — та мені було начхати. Мугикаючи під ніс, я доживала до кінця робочого дня: фліртувала з бізнесменами, радісно всміхалась у відповідь на скарги Річарда. Його бісило моє щастя, він жував щоки та прискіпувався до будь-якої дрібниці.

А мені було все одно. Я співала в ду´ші, ночами лежала без сну та мріяла. Я почала носити свої старі яскраві